— Відступаймо! — наказав я. Ми забігли за ріг.
— Ти хто? — спитав я нашу випадкову супутницю.
— Я — Лідія Сахно. Арештована ВЧК як контрреволюційний елемент. Мій брат воює у Петлюри, а дядько був чиновником в УНР. А ви хто?
Вона була гарна, розпалена битвою та гонитвою.
— Ми — українські патріоти. Готуємо замах на Троцького та Леніна, щоб врятувати Україну. Допоможеш?
— Допоможу! — кивнула Лідія. — Більшовики розстріляли мого хрещеного і двоюрідного брата! Ненавиджу!
— Тоді так: ми забіжимо у двері, а ти стріляй і відступай. Відволікай їх на себе. Якщо врятуємося ми, то вб’ємо більшовицьких вождів. Зробиш?
— Зроблю! Тільки вбийте їх, убийте!
Ми заскочили у якісь двері, Бухгалтера довелося силоміць затягати.
— Не можна дівчину підставляти! — сичав він.
— У нас зараз одна дівчина — Україна! Ось кого треба рятувати й ні про що більше не думати! — нагадав я.
— Ви хто? — Ми й не помітили, що за столом на шинелі спав якийсь із товаришів.
— Свої! — усміхнувся і наставив револьвер на нього. — Рипнешся, падло, — пристрелю.
Він кивнув.
— Сідай за стіл. Хлопці, ховайтеся в шафі. — Сам я присів за столом, впер дуло револьвера під ребро товаришу. — Що говорити — знаєш?
— 3-з-знаю.
— Тоді слухаю, — прошепотів я.
— Нічого не бачив, у мене все спокійно.
— Молодець.
— Ви т-т-т-тільки той, не вбивайте.
— Дурниць не наробиш — будеш жити, — пообіцяв я.
У коридорі почулися постріли, потім гупання чобіт. Солдати пробігли. У кімнату хтось зазирнув. Я ховався за столом, тому не бачив хто.
— Чужих не бачили, товаришу? — спитали російською.
— Ні, ніхто не заходив. А що там діється? — поцікавився господар кабінету.
— Та контра хохляцька пробралася. Бешкетує. — Двері грюкнули. Товариш видихнув.
— Будь ласка, не вбивайте, у мене діти, двоє, — попросив він.
— Ти мене за дурня маєш? — обурився я. — Це гра! Вилетиш, заплатиш за новий вхід, і грай далі!
— Це дорого! — поскаржився товариш, а я чикнув його шаблею по горлянці. Ще «+1,5».
— Не можна так, — знову скривився Бухгалтер, витираючи краплі крові, яка пирснула з шиї.
— А як іще, коли супроти мене саме зло? Як? Чистеньким хочеш бути?
— Хочу! Я на війні був і нікого не підставив, як ми ту дівчину!
— Воював — молодець, я тебе дуже поважаю за це. Але то так було, іграшки…
— Які іграшки! — образився Бухгалтер. — Війна!
— Війна! — кивнув я. — Тільки тоді що від тебе залежало? Твоє життя і життя твого загону. Ну, може, ще кількох сусідніх, яким ти фланги прикривав. А зараз від нас доля всієї України залежить. І тут уже я на що хочеш піду аби виграти. Це я не виправдовуюся, а пояснюю тобі. Зрозумів? Ну і це ж гра. Розумієш? Це все не насправді. Для них. Для нас, якщо вб’ють, — насправді, а для них — ні. Куплять нове право на вхід і далі гратимуть.
— Лідія не загине? — спитав Бухгалтер.
— Загине і з’явиться знову. Та тут цих Лідій у кожному другому кабінеті!
— Що ти маєш на увазі?
— Це раніше у «ВЧК» боролися з контрою, допитували білих офіцерів, чиновників, купців, заламували руки всіляким там графиням і баронесам. Але потім же почалося таке, що всі ми росіяни — і червоні, і білі, і Ленін, і Романов — одна імперія. Гра почала позбуватися популярності, бо ламати пальці попу чи корнету якось було вже не кошерно. Спробували, було, перейти на жидів — мовляв, вони у всьому винні, — але це якось дивно виглядало: ВЧК виловлює євреїв за контрреволюційну діяльність. А тут почався Майдан, і розробники гри закинули таку тему: можна боротися з петлюрівщиною та махновщиною, з різними там хохляцькими отаманами. До того дійшло, що і з бандерівцями борються, хоч і зовсім інший час. Одна справа допитувати якогось мужичка-петлюрівця, а інша — чарівну красуню з українською вимовою. От їх усі й допитують, кажу ж, у кожному другому кабінеті така Лідія, а може, ще й краща. Якщо ти придивився, чоловіки-хохли тут миршаві. Дрібні всі, перелякані, гнилозубі. А чекісти й червоноармійці — всі богатирі, у всіх волосся хвилею, очі блакитні, писані красені та й годі. Жінки ж наші всі красуні й усі зі шляхти. Ручки білі, шкіра ніжна, губи тремтливі. Мужика покатують товариші, а потім до шляхетної пані беруться. І там уже і так, і сяк. Тому й популярна ця гра, що будь-якому прищавому вилупку дозволяє відчути себе володарем Всесвіту. Відпочивають люди, роздмухують свою ненависть, уявляють, як хохлів нищать, а хохлушок ґвалтують.
— Херня якась! — Бухгалтер закрутив головою.
— Що далі? — спитав Мовчун. Він теоретизувань не любив, був зосереджений на справі.