— А підкупити його можна? — спитав Мовчун.
— Та в тім-то й річ, що ні. Живим він прославився як один із найпродажніших. Тавра ніде ставити. Тепер не бере грошей. Та ніхто й не насмілюється пропонувати. Він якось так впливає на людей. Розповідають усю правду, не намагаються втекти, збрехати чи підкупити. Який би патентований негідник не потрапив до Мертвосуда, а все одно розповість чудовиську правду про свої злочини і слухняно прийме покарання. Ось так.
— А що взагалі сталося? Ну от як це? Чому він не згнив у своїй труні, як інші небіжчики? — спитав Бухгалтер. — Чому виліз із могили, чому став судити?
— Точно цього я не знаю, можу лише припустити. Думаю, в Мертвосуді матеріалізувалося палке прагнення чесного правосуддя. Усі знають, що наші судді продажні й виносять рішення за гроші, але всі розуміють, що це ганьба. Можливо, люди мріяли про чесного суддю, який би судив по правді, — і ось такий суддя з’явився. Щоправда, судить він лише на території одного району. Тому в цей район не потикаються ані президент, ані прем’єр — навіть губернатор Оклунківщини, і той сюди не поїде, як і армія інших чиновників. Вони розуміють: коли потраплять до Мертвосуда, не буде їм милості й порятунку, не допоможуть ані посада, ані зв’язки, ані гроші.
Деякий час їхали мовчки. Хлопці були приголомшені — мабуть, кожен оцінював свої провини. Я ж дослухався до чудовиськового радару, намагався відчути Мертвосуда.
— Так, ану візьми ліворуч! — наказав я, коли щось відчув.
— Ліворуч дороги немає, — засумнівався Мовчун.
— Їдь! — наказав я.
Ми з’їхали з дороги в поле, почали стрибати по купинах, мучилися метрів двісті, а потім виїхали на путівець. Я вже точно відчував, що Мертвосуд десь неподалік.
— Ну, хлопці, подумали? Якщо сумніваєтеся, залишайтеся тут, бо потім буде пізно.
— Я їду з тобою, — сказав Бухгалтер.
— А я залишуся, — прошепотів Мовчун і зупинив «ЛуАЗ». Вийшов, Бухгалтер сів за кермо.
— Зійди з дороги і чекай, — наказав я.
— Автомат візьму. Не звик без зброї.
Ми залишили його з автоматом, а самі поїхали путівцем. Невдовзі виїхали до невеликого ставка у ярку, оточеному лісом. На березі стояв ресторан із лазнею. На стоянці вишикувалися з десяток машин.
— Він тут, — сказав я. — Це точно.
— Я відчуваю, — хрипко сказав Бухгалтер. Він зблід. Люди важко сприймають близькість чудовиськ. — Може, взяти зброю?
— Вона не допоможе. Ти не зможеш нею скористатися, — закрутив я головою. Ми вийшли. Пролунав страшний крик. Бухгалтер подивився на мене. Видно було, що йому важко триматися.
— Вирок виконано, — пояснив я. Ми зайшли до зали ресторану. Там було тихо. Кілька товариств завмерли за столами, забувши про їжу й питво. А ось Мертвосуд про їжу не забув. Він сидів за одним зі столів, суворо дивився на людей і доїдав м’ясну нарізку з великої тарелі. Поруч на підлозі лежали два тіла без голів. Голови валялися неподалік, у калюжі крові, яка потроху починала чорніти.
Мертвосуд неквапливо, з апетитом жував. Я бачив його фотографії до смерті — це був дебелий чоловік із грубими рисами обличчя. Зараз він збільшився, особливо голова й потужні щелепи. Не дивно, що він легко міг відкусити голову своїй жертві. Одягнений колишній суддя був у строгий піджак зі слідами землі — чи то свіжої, чи то ще з його могили. Штани були підгорілі внаслідок вибухів мін. У ніздрях білів кокаїн, а з нагрудної кишені піджака стирчали мережані жіночі трусики — на згадку про обставини смерті.
— Тепер ти, — вказав Мертвосуд на одного з трьох чоловіків за столом. Від його голосу ставало страшно й холонула спина. Чоловік, на якого вказав Мертвосуд, затремтів і підвівся з-за столу.
— Перепрошую, шановний Мертвосуде, чи можу я просити вас про коротку перерву в засіданні? — втрутився я. Всі здивовано озирнулись, налякані моєю сміливістю.
— Ти хто? — спитало чудовисько.
— Я — Владюша Бар-Кончалаба, професор тератології. У мене до вас є дуже важлива справа. Чи не можете ви подарувати мені кілька хвилин наодинці?
Чи було мені страшно? Мені було страшенно страшно. Так страшно, що я ледь не впав непритомний. Але я ж вивчав чудовиськ і мусив навчитися контролювати свій страх. Україну треба було рятувати, впасти я не міг.