Мертвосуд замислився.
— Сідай, — сказав він чоловіку згодом. Той не сів — упав на стілець. Мертвосуд подивився на мене. — Ти знаєш, що я говорю тільки з тими, кого немає за що карати?
— Так, шановний, — кивнув я і подивився в очі чудовиську.
— Говори, — сказав він, і я розповів геть про всі свої гріхи, яких, на жаль, виявилося дуже багато.
— Ти розумієш, що я мушу тебе стратити? — спитав Мертвосуд.
— Так, — кивнув я. — Але проситиму про відстрочку через справу, щодо якої я й прийшов до вас.
— Що за справа?
— Я можу говорити про неї лише наодинці.
— Вийдіть усі! — наказав Мертвосуд. І всі вийшли. Ми з чудовиськом залишилися у порожній залі. — Якщо справа виявиться неважливою, я покараю тебе.
— Я знаю. — Хотів кивнути, але м’язи не слухались. Я ледь розмовляв. — Справа важлива. Нам треба врятувати Україну.
Я розповів Мертвосуду про «беркутню», що збиралася на кордоні.
— Їх треба зупинити, і зробити це можете тільки ви. Ви проведете суд і покараєте їх за те, що вони робили на Майдані.
— Я не виходжу за межі району.
— Якщо треба, Верховна Рада ухвалить рішення про тимчасове розширення Чорноліського району на ту місцину, де зібралася «беркутня», — пообіцяв я.
— Отже, рятувати Україну?
— Так точно, ваша честь. Рятувати Україну — і без вас ніяк. Зробіть це, а потім уже карайте чи милуйте мене. Прошу допомогти. Інакше кремлядь прийде сюди і знищить тут усе і усіх.
Мертвосуд подумав.
— У тебе багато гріхів, і це погано. — Я кивнув. — Але ти справді готовий померти заради України. І це добре. Я допоможу тобі. Я зупиню тих свавільників у шоломах і з кийками.
Мертвосуд забрав із тарелі останні шматки нарізки. Я впав перед ним на коліна.
— Дякую, батьку.
— Я буду там увечері.
— Дійдете самі?
— Так, — кивнув Мертвосуд. — Можеш іти. Чекай мене там.
— Дякую, — я підвівся з підлоги й вийшов. Уже на сходах упав непритомний. Бухгалтер мене підхопив, дотягнув до машини, і ми поїхали. Підібрали Мовчуна, почали мене термосити, але я не отямлювався. Дві години був наче неживий, тільки ледь помітно дихав. Потім розплющив очі.
— Живий! — зрадів Бухгалтер. — Ну ти даєш! Що це з тобою сталося? Наче не мертвий, але і не живий був!
— Я виснажився через страх перед Мертвосудом. У таких випадках організм впадає у сплячку.
— О, я бачив по телевізору про медоїдів, це такі хижаки в Африці, що полюють на змій, навіть найбільш отруйних. Нападають і з’їдають. А якщо змія таки вкусить, спочатку вбивають, а потім впадають у сплячку, подібну до твоєї. Посплять, посплять, а потім прокидаються живі-здорові, їдять змію! — Бухгалтер поплескав мене по плечу. — Я так розумію, ти домовився з Мертвосудом?
— Так, він пішов до «беркутні».
— Ми за ним?
— Ні, нам треба буде зачепити ще одне чудовисько. Їдьмо пообідаймо, і в дорогу.
— Ще одне чудовисько? — скривився Бухгалтер. Мовчун теж.
— Ще одне.
— І хто цього разу?
— Ментожер. В органах із вас ніхто не служив? — спитав я. Хлопці закрутили головами. — Ну й добре, а то він навіть колишніх ментів чує, може вбити.
— Він такий самий страшний, як Мертвосуд? — спитав Бухгалтер.
— Ще страшніший. Мертвосуд хоч вислуховує, а потім виносить вирок, і може помилувати. А Ментожер лише вбиває. Тільки бачить, одразу вбиває.
— Він точно нам потрібен?
— Точно. У нас немає іншого виходу. Мертвосуд сам не впорається.
— Що ти знаєш про Ментожера?
— Та майже все. Це одне з найкраще досліджених чудовиськ. Він живе в прикордонних районах Сумської та Чернігівської областей. Більшу частину року проводить у підземному барлозі. У середині грудня прокидається й починає шукати собі жертв. Полює лише на працівників міліції, включно з ДАІ, Державною службою охорони та відділами боротьби з економічною та організованою злочинністю. Останнім часом став полювати і на прокурорів та співробітників СБУ.
— І що він із ними робить?
— Їсть. Ментожеру треба сім працівників правоохоронних органів, щоб насититися і впасти у сплячку до наступного грудня. Особливо він небезпечний 20 грудня, коли українські міліціонери святкують професійне свято. Тоді може вбити й більше, ніж потрібно для насичення. У стані афекту влаштовує справжню різанину, як вовки в кошарі.
— І чого ж його досі не вбили? — спитав Мовчун.
— А він і так мертвий, що йому зробиш?
— Теж мертвий?
— Ага. Прототипом для Ментожера слугував бізнесмен на прізвище Савченко. У нього було кілька фірм, крутився, потім наїхали менти. Савченко заплатив, а менти невдовзі знову наїхали. Сказали, що хочуть не просто грошей, а частину бізнесу. Савченко образився, бо це, на його думку, було уже беззаконня. Послав їх. Менти теж образилися, почали бити, Савченко відбивався, менти розлютилися. Ментівський начальник хотів налякати підприємця, вихопив пістолет, засунув бідоласі у рот. Далі одні кажуть, що Савченко смикнувся і мент випадково натиснув на гачок, інші твердять, що Савченко з дулом пістолета в роті зміг крикнути якусь образу, і мент вистрелив. Так чи інакше, але підприємця було вбито. Менти злякалися, вивезли тіло в ліс, спочатку закопали, а потім вирішили інсценізувати самогубство. Мовляв, Савченко набрався кредитів, віддавати не мав чим, ось і вистрелив сам собі в рота. Тіло відкопали, поклали поруч пістолет, швиденько поховали й думали, що все скінчилося. За кілька місяців, у грудні, стався перший напад. Свідки бачили, як невідомий розірвав на шматки і з’їв дільничного міліціонера. Потім двох слідчих, які розслідували цю справу. Далі взагалі увірвався 20 грудня в райвідділ і перебив там понад десяток ментів. Частину з них з’їв. У райвідділку стояло кілька камер відеоспостереження, які зафіксували нападника. У ньому впізнали покійного Савченка. Кинулися до цвинтаря і виявили, що ще за кілька днів після похорону могилу було розкопано. Сторож це приховав, просто поправив горбик — і все. Після різанини в райвідділку Савченко начебто щез. За рік, у грудні, знову виліз і знову вбивав. Так воно триває і досі. Савченком його називати припинили, він став Ментожером. До речі, його дуже люблять у народі, який потерпає від свавілля ментів та їх нездатності підтримувати законність. Люди люблять, а менти бояться, особливо у грудні.