— А це ще що таке? — спитав Бухгалтер.
— Це Ментожера спробували вбити, залучали внутрішні війська й армію. Як бачиш, дарма.
Ми пішки дісталися барлогу, я поліз у нього.
— Стій, це не ризиковано? — захвилювався Бухгалтер.
— Чудовиськ боятися — Україну не врятувати, — сказав я. Заліз до нори, що вела у барліг. Через кілька метрів хід перегородила кам’яна брила. Повз неї ніяк пролізти. Повернувся до хлопців, наказав пацанам закласти трохи вибухівки прямо над барлогом. Вибухнуло, пробило дірку десь метр завширшки. Чудовисько заревіло, а я почав кітелем повітря ганяти.
— Менти! Менти!
Невдовзі почувся рик. Із дірки з’явилася голова Ментожера. Колись він був звичайною людиною, але коли перетворюєшся на чудовисько, тіло починає змінюватися, зазвичай стає потужнішим і кремезнішим, міцнішають кінцівки, збільшуються щелепи. У Ментожера були дуже потужні руки, якими він розривав ментів навпіл. Весь його одяг був укритий погонами небіжчиків.
— Відступаймо! — прошепотів я хлопцям і потягнув кітель по землі. Ми пішли до машини. Там швиденько відчинили задні двері, посадили капітана, щоб він визирав із машини, прив’язали його, щоб не випав.
— Он він! — прошепотів Бухгалтер.
На стежині, вже досить близько до виходу з лісу, з’явився Ментожер. «Менти! Менти!» — ревів він.
— Поїхали потроху, — сказав я Мовчуну.
Рушили. Трималися швидкості тридцять кілометрів на годину, Ментожер ішов за нами, бо відчував запах мента. Ми їхали спочатку путівцем, потім виїхали на дорогу в бік Глухова. Коли зустрічали даївців, попереджали.
— Мужики, Ментожер іде, валіть звідси.
Згадки про чудовисько вистачало, щоб даївці стрибали в машини і вмить зникали.
Я зателефонував Тетяні Павлівні.
— Це я.
— Де ви є? Глухів узято!
— Увечері Глухів буде наш.
— Там уже проголошено Поліську народну республіку!
— Маячня. Готуйте війська, які зачистять місто, коли ми знищимо «беркутню».
— А ви знаєте, що ваше чудовисько вбило заступника міністра і двох генералів?
— Як саме вбило?
— Відгризло голови!
— О, ну тоді це Мертвосуд. Якщо вбив, то було за що.
— Ви розумієте, що це скандал! Страшенний скандал!
— Я думаю, що звільнений Глухів і розтрощена «беркутня» його затьмарить.
— Пане Владюшо, ми ледь тримаємося, щоб прикривати вас! Ледь-ледь! І наші сили та вплив уже закінчуються!
— Як закінчуються? Хіба я не захищаю Україну, хіба не відбиваю кремлядські атаки? Я почав війну, виграти яку шансів майже не було! Вже котрий день я тримаю оборону, атакую, завдаю випереджувальних ударів! Що вам іще треба?
— Нам треба, щоб усе було тихо! Чуєте? Щоб не було чудовиськ, від яких самі скандали!
— Тетяно Павлівно, це чудовиська, а не випускники Києво-Могилянської академії! З чудовиськами завжди скандали! Це побічний ефект, без якого, на жаль, не обійтися!
— Але ваше чудовисько на камеру допитувало дуже поважних людей, а потім убило їх, підмінивши собою правосуддя! Ви розумієте, що це жах і середньовіччя?
— Тетяно Павлівно! Те, що єдине правосуддя, можливе в Україні, провадить чудовисько, а органи й суди лише відробляють гроші своїх замовників, — не моя проблема! Якби не Мертвосуд, цих людей ніколи б не покарали за злочини, в яких вони зізналися. Ніколи! Хіба я в цьому винен?
Вона важко дихала у слухавку.
— Ви точно зупините вторгнення? Ворожі чудовиська вже вийшли з Глухова й сунуть в бік Києва. Обіцяють завтра бути у Батурині.
— Брешуть, сучі діти. Сьогодні все в них закінчиться. Увечері зателефоную.
— Мені потрібно, щоб… — Я не дослухав, що їй потрібно, бо над нами почався повітряний бій. Два «гагаріни» і з десяток «гастеллів» спробували атакувати нас, але їм завадила Людина борщу. Судячи з того, як вона нищила супротивників, всеукраїнський фестиваль борщу успішно тривав. Людина борщу хапала «гастеллів» і ламала їх надвоє об коліно, а потім сплелася у боротьбі з «гагаріними» і впала на землю. Вибух, дим, пилюка. Ми приготували зброю, але з хмари пилюки вийшла Людина борщу, помахала нам, злетіла і швидко зникла за небокраєм.
— Охреніти, — сказав Мовчун.
— Слухай, як ти вчасно його оживив! — закивав Бухгалтер. — Без нього ми б уже були трупи!
— Ви що, бля, робите? — це прокинувся капітан Костур. — Ви що, мене викрали? Та я вас із лайном змішаю! Всіх! Тварі! Ану відпустіть, відпустіть!
Він почав вириватися, але прив’язали ми його міцно.