— Винні, бляді! — прогримів Мертвосуд і почав відкушувати голови. Одному, другому, третьому. Поруч росла піраміда тіл.
— Менти! Менти! — ревів Ментожер, хапав «беркутню» і нищив її. Здавалося, ось-ось наші чудовиська примусять ворогів бігти геть. Але вони витримали, знайшли резерви, обступили і Ментожера, і Мертвосуда. Ті билися, навіть не думали відступати, але «беркутня» сплітала їх, наче густе тісто.
— Владюшо, якось допомогти треба! — прошепотів Бухгалтер. — Може, артилерію попросити?
— Не треба.
— Завалять же. Завалять! — Бухгалтер не панікував. Прикусив губу і дивився на битву досвідченим поглядом командира, який пройшов крізь багато боїв.
— Не завалять, — закрутив я головою. У небі з’явилася Людина борщу, вона мусила допомогти, але їй не дали цілі хмари «гастеллів». Не думав, що кацапи встигли наробити їх аж стільки. «Гагаріни», мабуть, уже закінчилися, а «гастеллів» було багато, вони атакували десятками й не давали втрутитися в наземний бій. А там «беркутня» вже повністю оточила Ментожера з Мертвосудом і тепер стискала коло. Наші чудовиська нищили беркутню, але невдовзі зчинилася така тиснява, що вони не могли підняти рук і мусили обходитися потужними щелепами. Лускали «беркутню», а та все напирала і напирала.
— Владюшо, треба щось робити, — рішуче сказав Бухгалтер. — Зімнуть же!
— Я роблю.
— Що робиш?
— Прислухайся до землі.
— До землі? — здивувався Бухгалтер. — Якої землі?
— До нашої, української землі! — крикнув я, впав на коліна і приклав вухо. Стояли ми на трасі Київ-Москва, землі там не було, був асфальт, але й на ньому чудово чулося важке гупання.
— Що це? — спитав Бухгалтер, який теж припав вухом до асфальту.
— Наш резерв! Тремти, «беркутня»! — заверещав я. Поруч щось вибухнуло.
Бухгалтер збив мене з ніг, накривши собою. Ще кілька вибухів. Засвистіли осколки. Бухгалтер підхопився й потягнув мене геть від дороги. Я почув іще один залп. Це кацапські війська, що йшли за «беркутнею», почали по нас стріляти, мабуть, здогадавшись, хто керує битвою з українського боку. Бухгалтер дуже вчасно забрав мене з дороги, ми лежали на узбіччі, осколки летіли вгорі. Почулося гуркотіння. До нас їхав танк. Наш танк. Він зупинився, з башти визирнув Мовчун.
— Йопт! — вилаявся Бухгалтер. Над нами щось пролетіло. Від удару затремтіла земля. Я побачив Шпиля. Це він перелетів нас, зробив іще два величезних стрибки й опинився біля «беркутні», що вже майже затягнула Ментожера з Мертвосудом. Шпиль заревів і одним ударом розкидав чимало нападників. По ньому спробували стріляти з російських танків, але велетень не зважав. Трощив ворогів, які нічого не могли вдіяти ані щитами, ані кийками. Бився наче божевільний, стягнув на себе більшість «беркутні», і це дозволило Ментожеру з Мертвосудом отримати простір для маневрів і знову взятися до знищення. Ще з півхвилини відчайдушної боротьби — і все стало зрозуміло. Залишки «беркутні» почали відступати.
— Мовчуне, уперед! Вали їх! — крикнув я. Мовчун танком поїхав уперед, за ним потягнулися ще кілька наших танків, ударила артилерія.
Росіяни не відповідали. Побачивши, як тікає «беркутня», самі почали тікати. Наші атакували.
Я повалився на землю і дивився на небо, вкрай виснажений.
— Перемогли, — тихо сказав Бухгалтер.
— Ти як? — спитав я.
— Добре. Ходімо в лісок, щоб при дорозі не лежати.
Сил майже не залишилося. Ледь проминули поле, зайшли в невеличкий ярок, і я впав на ще холодну землю. Звуки бою віддалялися. Ми перемогли й бодай трохи збільшили шанси на остаточну перемогу.
— Як ти здогадався Шпиля залучити? — спитав Бухгалтер.
— Завжди намагаюся мати план Б. Мені треба відпочити. Не турбувати. — Я закрутив беруші й закрив очі пов’язкою. Спати, спати, спати.
(Більше про Мертвосуда можна дізнатися у книзі «Ніч на восьме березня». Про Мертвосуда і Ментожера читайте в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України»).
Розділ 8
Іван Карпович допомагає
Хтось торкнувся моєї руки. Я здивовано зняв пов’язку. Побачив Бухгалтера, який щось тихо говорив. Я його не чув, спочатку злякався, що оглух, потім згадав про беруші. Висмикнув.