— Чого ти хочеш?
— Візьміть мене в команду й дозвольте зайнятися інформаційним супроводом.
— Патякати про наші плани? Та ми досі живі лише завдяки тому, що кремлядь не знає, що я зроблю далі!
— Я не претендую на плани! План нехай будуть вашою таємницею. Але я хочу розповідати про те, що вже було. Не пережовувати жованку, яку дають телеканали, а докопуватися до істини. Пояснювати, що сталося насправді. Хоч би сьогодні. По телевізору знову скажуть про якісь бої біля Глухова, про втрати і перемогу. Але з тих повідомлень нічого не можна буде зрозуміти. А я хочу розповісти людям, що ж насправді сталося і чим завершилося! Люди потребують цієї інформації, українці хочуть знати, що відбувається, і ми мусимо розповісти їм правду, поки ваші вороги не задурять брехнею!
— То ти просто хочеш інформувати українців? — Я не вірив йому.
— Ні, не просто. Я хочу бути зіркою, номером один у журналістиці. І якщо я буду працювати з вами, то сидітиму на джерелі ексклюзивної дуже цікавої інформації, на яку є великий попит. Вам я створюватиму інформаційну підтримку, а собі робитиму блискучу кар’єру. — Він розхвилювався, очі горіли, ніздрі роздувалися. Провів рукою по рудих вусах, поправив довгувате волосся, яке робило його схожим на порнозірку з фільмів 80-х років.
Я більш-менш розбирався у людях і знав, що він каже правду. Він прийшов сюди сам, він хотів бути в моїй команді, й ним рухала цікавість, а не чийсь наказ. Так само я знав, що будь-яка людина будь-якої миті може змінитися. Зрадити, вдарити зі спини, підвести.
— Пане Владюшо. Я п’ятнадцять років у журналістиці. Не хочу вихвалятися, але дещо знаюся на цій темі. Можливо, від мене буде мало користі в справжньому бою, але інформаційний фронт я створю і триматиму. Я не прошу ані грошей, ані гарантій. Із натяків Даніели я зрозумів, що перебування з вами пов’язане з великим ризиком, але…
— Перебування поруч зі мною — певна смерть, — перервав його я. — Останні дні нам щастило — можливо, навіть занадто. Будь-якої миті везіння може урватися, і ми загинемо. Краще йди звідси.
— Я хочу бути з вами. Чесно, я не дуже розумію, що відбувається, в чому полягає ваша місія, але я впевнений, що все це недарма. Я зрозумів це після розмови з Даніелою, а переконався, коли спостерігав сьогоднішню битву. Я чув, як солдати казали, що в нас немає шансів. Вони спробували атакувати чудовиськ, але зазнали величезних втрат. Настрої були панічні, мої колеги телефонували до Києва і організовували евакуацію родин, бо ширилися чутки, що столиці залишилося два-три дні й адміністрація президента вже частково переїхала до Вінниці. А тут з’являєтеся ви, приводите чудовиськ і нищите ворога. Якесь диво на Сеймі!
— У тебе є родина?
— Так.
— Якщо ти будеш у моїй команді, по твоїй родині вдарять насамперед.
— Дружина з дитиною за кордоном. Я їх вивіз, коли займався корупцією в держзакупівлях. Після кількох неприємних натяків довелося їх сховати.
— Їх можуть знайти й за кордоном. Відстежать твої дзвінки чи листи, — попередив я.
— Кілька тижнів я не буду з ними зв’язуватися. Вони попереджені, не хвилюватимуться.
— Нам потрібно обшукати тебе. Ми мусимо впевнитися, що на тобі немає жучків.
— Будь ласка, — кивнув Георгій і почав роздягатися. Одяг кидав мені під ноги. Я кивнув Мовчуну, той став промацувати шви, дивитися кишені. Невдовзі Георгій стояв голий. — У дупі дивитися будете? Може, жучок там?
— Усюди будемо. — Я не жартував, бо справа була серйозна, від нас залежало майбутнє України.
Георгій теж це розумів. Дозволив себе обдивитися дуже уважно.
— А ти єврей чи мусульманин? — спитав я.
— У підлітковому віці лікарі порадили зробити операцію. Жодних релігійних причин, я атеїст.
— Телефон давай, — наказав я. Розібрав його, вийняв сімку й акумулятор. — У нас режим тиші. Виходимо на зв’язок рідко. І планшет давай.
— Планшет — це моя зброя. Як я буду вести інформаційну війну без планшета?
— Треба, щоб нас не вистежили. Вимикай, а після операцій будеш виходити в мережу і воювати.
— Я виходжу з анонімних серверів і надійно шифруюся, мене не можуть вистежити.
— Все одно вимкни, так спокійніше. — Я ще перевірив його фотоапарат і особисті речі в наплічнику. Наче нічого підозрілого. — Про всяк випадок нагадую, що в нашій команді головний я. Мої накази не обговорюються, а виконуються. Щось спитати чи висловити свою думку можна лише після того, як справу зроблено. Зрозуміло?