— Так точно, пане Владюшо. — Георгій був серйозний і, здається, дуже задоволений.
— Владюшо, до нас гості, — тихо сказав Мовчун. З голосу я зрозумів, що гості не дуже приємні. Побачив, як від дороги полем мчать кілька броньованих позашляховиків із кулеметами на дахах. Вони швидко оточили нас.
— Виходьте з піднятими руками! — крикнув хтось у мегафон.
— Мене звати Владюша Бар-Кончалаба. А ви хто? — спитав я незваних гостей.
— Я — генерал міліції Фролков! Здавайтеся!
— Генерале, це ти з переляку обісрався, що своїх оточуєш? — здивувався я. — Їдь у Глухів, воюй із сепарами.
— У нас наказ затримати вас.
— Чий наказ?
— Міністра.
— Якого міністра?
— Голови МВС.
— Генерале, я, взагалі-то, щойно твою і міністрову сраки врятував! Бачу, що не варто було!
— Вас мусять допитати як свідків у карній справі.
— Якій ще справі?
— Про масове вбивство працівників міліції.
— Ти про що, генерале?
— Про те чудовисько, яке вбиває наших співробітників! Ви маєте примусити його здатися!
Я зареготав.
— Генерале, як ти собі це уявляєш? Примусити чудовисько!
— Ви привели його сюди, значить, можете й на суд відправити.
— Не можу. Це по-перше. А по-друге, не хочу. Бо вважаю всі його дії виправданими. Поки ви будете раковою пухлиною на тілі держави, як зараз, я підтримуватиму дії Ментожера. Та і Мертвосуда теж!
— Виходьте, інакше ми відкриємо вогонь! — пригрозив генерал.
— Оце і є ваша ментівська суть. Дочекатися, поки я переможу ворога, а потім спробувати мене арештувати. Тьху! — Я зібрав свій телефон і зателефонував Тетяні Павлівні. — Алло, це я.
— Владюшо, вам треба повертатися до Києва, терміново! — аж закричала вона. Ще ніколи не чув її такою знервованою.
— Що трапилося? Ми ж усіх розтрощили, Глухів, я так розумію, вже взято, кремлядь тікає.
— У Києві біда. Катастрофа за катастрофою, терміново їдьте сюди! Гвинтокрили вже надіслані, скоро будуть у вас.
— Тут така справа… нас оточили менти. Якийсь генерал Фролков хоче мене арештувати, посилається на наказ свого міністра. Погрожує, що, якщо ми не здамося, нас розстріляють із кулеметів. Не знаєте, що це за цирк?
— Міліція?
— Так, генерал Фролков. — Я подивився на позашляховики. Якщо великокаліберні кулемети відкриють вогонь, сховатися нам буде важко. Мовчун узяв мене за плече. В його руках був гранатомет. Ну, можна підбити один позашляховик, але залишиться ще чотири.
— Я зараз усе вирішу. Будьте готові відбути до Києва, — сказала Тетяна Павлівна.
— Тільки швидше! Тут напружена ситуація, — попросив я.
— Виходьте! — наполягав генерал. — Рахую до трьох! Інакше відкриваю вогонь!
— Тебе потім посадять, дурня такого! — попередив я.
— У мене є наказ, і я його виконаю!
— А щоб тобі!
Не міг виключати, що вони почнуть стріляти.
— Летять, — сказав Мовчун. Справді, судячи з гуркоту, гвинтокрили швидко наближалися. Потім я почув, що генерал із кимось лається. Кричить про наказ міністра. Над нами нависло три гвинтокрили. Ментівські позашляховики разом із генералом несподівано поїхали геть. Гвинтокрили сіли. Ми забігли в один з них. Усі троє почали підніматися й розлетілися в різні боки.
На борту нас зустрів офіцер. Передав мені слухавку. Тетяна Павлівна була на зв’язку.
— Дякую, ви нам дуже допомогли, бо нас ледь не розстріляли, — сказав я.
— У МВС невдоволені тим, що ви використали Ментожера. Його хочуть судити.
— Хай спробують. Що там у вас, чому знадобилася моя присутність?
— Не можу телефоном.
— Тоді чекайте. Скоро будемо. — Я витягнувся в кріслі, взяв беруші й маску, збирався відпочити.
— Розкажіть, що сьогодні сталося, — попросив Георгій. — Як це пояснити?
Довелося розповідати про справжній сенс битви. Окремо спинився на тому, що Ментожер, звісно, вбиває ментів, але проблема тут не в чудовиську, а в тому що МВС — монстр, який плює на закон і порядок, бо займається не боротьбою зі злочинами, а зароблянням на них. Ми поговорили з півгодини, потім Георгій усівся щось писати, а я затулив очі й вуха, трохи відпочив і подумав про наступні кроки. У мене був план дій, але терміновий виклик до столиці його порушував. Це мені не подобалося. Я волів вести свою гру, а не лише відповідати на удари кремляді. Вирішив, що розв’яжу проблему в Києві, а потім повернуся до повністю автономних дій. Якщо буду живий. Несподівано відчув, що почав вірити в перемогу. Коли тільки починав боротьбу, розумів, що приречений, і спокійно погоджувався, що загину. Тепер начебто з’явився шанс, що ми переможемо, а значить, виживемо. І знову лякала смерть. Зі свого досвіду знав, що ніщо не притягує смерть сильніше, ніж страх смерті. Намагався заспокоїтися, повернутися в стан мертвого, щоб не боятися.