— Про читацький конкурс новини є?
— Так, уже пішли перші відео. О, менти спробували атакувати Ментожера, коли той повертався у свій ліс, — повідомив Георгій.
— Дебіли. Жертв багато?
— Кілька десятків. Міністр звинуватив у них вас. Порушили карну справу.
— Шкода, що Ментожер того придуркуватого міністра не з’їв.
— Може, треба пояснити, що ви не віддаєте накази Ментожеру і…
— Не треба. Нас точно не знайдуть за твоїм планшетом?
— Ні, я знаю, як ховатися. А кого ми тут чекаємо?
— Гостей столиці.
— Що за гості?
— Побачиш.
— Ви справді вірите, що «штірліц» зараз працює у Києві? — спитав Георгій.
— А ти думаєш, що я жартую? — здивувався я.
— Ну, просто якось незвично.
— Звикай. Мочи далі.
Чекати довелося ще з годину. Я побачив, як у під’їзд зайшов хлопець спортивного вигляду. Потім іще один, потім іще двоє і ще. Я зателефонував Бухгалтерові.
— Будь напоготові, — сказав йому. — Вирубаєш ліфт і спускаєшся пішки на поверх до Мовчуна. Будь готовий йому допомогти. Гості вже тут. Бажано тих, хто буде на поверсі, покласти.
Зателефонував Мовчуну, який у цей час знову кохався. Відповів одразу.
— Вируби свою подругу, тільки тихенько. Потім одягайся і дзвони Бухгалтерові. Домовитеся, як краще зустріти гостей.
Біля під’їзду зупинився білий мікроавтобус «Фольскваген». З нього вийшло ще з десяток хлопців. Залишився один водій. Я зателефонував Бухгалтерові.
— Зараз поїдуть, і стопори ліфт.
— Слухаюся. — Бухгалтер був спокійний. Це мені в ньому й подобалося.
Я взяв із бардачка дебелий молоток. Його привіз Бухгалтер разом з іншими інструментами.
— Георгію, сиди у машині й нікуди не лізь. Зрозумів?
— Так. — Георгій хвилювався.
Я виліз, підійшов до «Фольксвагена». Водій сидів за кермом. Я постукав у скло. Водій неохоче відчинив.
— Закурити не буде? — спитав я.
— Не курю, — відповів він і почав піднімати скло. Я різко відчинив двері й ударив молотком. Водій схопився за обличчя, я додав, він завалився на спинку сидіння непритомний. Обшукав, забрав пістолет і три обойми. Відніс до нашого мікроавтобуса, поклав у салон.
— Охреніти! — тихо сказав Георгій, весь аж зблід.
— Чекай тут! — Я пішов до під’їзду. Нагорі почулася стрілянина.
Забіг у будинок, став біля ліфта.
— Відчиняй двері, ламай! — кричали російською десь неподалік, поверсі на другому-третьому. Ламали двері. Я теж зламав, зазирнув у шахту, потім випустив всі набої в підлогу ліфта. Почувся крик, зверху спробували відповідати, я перезарядив і знову стріляв. Більше не відповідали. Капала кров. Я вискочив на вулицю. Було тихо. Потім із дверей, що вели до сходів, вибігли хлопці зі зброєю напоготові.
— Усіх завалили? — показав вгору.
— Усіх, — кивнув Бухгалтер. — Але ще в ліфті залишилися.
— Там уже готові. Поїхали.
Стрибнули в мікроавтобус і поїхали.
— А що це за гість? — спитав Бухгалтер і кивнув у бік скривавленого водія, який потроху опритомнював.
— Зв’яжіть його! — наказав я. Водія зв’язали, в рот запхали кляп, я взяв обценьки, показав водію, тицьнув ними йому нижче пояса. — Чавити тобі яйця, чи розкажеш, куди треба було пацана відвезти?
Водій закивав головою. Я вийняв кляп. Водій назвав адресу на Подолі.
— Тільки не вбивайте! У мене діти!
— Де служиш? — спитав я.
— ФСБ.
— Давно в Києві?
— Тиждень.
— Що робили?
— Нічого. Сказали бути готовими, чекати. Ну, ми й чекали. Оце зараз наказ надійшов узяти за адресою пацана і привезти. Не вбивайте, будь ласка!
— Якщо зараз ти нас підставляєш, то вб’ю, страшно вб’ю! — попередив я.
— Правду кажу, все як є! — Водій весь тремтів.
— Хто вам наказав їхати за пацаном?
— Зателефонував якийсь мужик, назвав пароль, сказав, що треба зробити. Пароль був правильний, от ми й поїхали. Не вбивайте, мужики, не треба!
Тут якраз у нього телефон задзвонив. Прихований номер. Я подивився на хлопця.
— Це він! Ну, той, хто наказав їхати! Точно він! — запевнив водій.
— Спокійно відповідаєш. Кажеш, що завдання виконане. Довелося постріляти, але вбитих немає, пацана везете, скоро будете. Хоч слово вбік, хоч подих — пристрелю падлу. — Я дав йому телефон і приставив пістолет до голови. — Тільки не нервуй, спокійно. — Натиснув на екран, щоб водій міг відповісти. Сказав усе як треба.
— Він чекатиме нас. — Водій дивився мені в очі. — Не вбивайте!
— Не буду. — Встромив йому кляп.