— О, злякалися, падли! Це добре!
— Ще в Росії запустили кілька статей про Івана Карповича. В одних твердять, що він був більшовицьким агентом і працював на Москву, а в тридцятих зробив успішну кар’єру в НКВС, де особисто розстріляв кілька тисяч безневинних жертв. У інших ідеться про те, що Іван Карпович був гомосексуалістом і наркоманом, навіть пив кров християнських немовлят.
— О, пізнаю брата Федю. Ідіоти! Вони мочать Івана Карповича, про якого в Росії ніхто не знає!
— Намагаються поширити ці матеріали і в Україні.
— Бий по них, кажи, що це кацапські вигадки, кремлядська заздрість, що у нас такий персонаж є, а в них немає, — наказав я.
— Ну, що, можна поснідати, — запросив Бухгалтер.
Ми поїли бутербродів із кавою, я наказав збиратися.
— Поїдемо на Щекавицю, зустрічати Івана Карповича.
— Мікроавтобус пасуть, — промовив Мовчун, який визирнув у вікно.
— Що? Як?
— Десь о шостій ранку знайшли. Якісь хлопці. Не наближалися до нього. Потім приїхало два мікроавтобуси, стали неподалік, але так, щоб будь-коли заблокувати дорогу. Тепер чекають, — пояснив Мовчун.
— Добре працюють! — аж здивувався я. — Ну, що ж, зробимо їм сюрприз.
Я зібрав телефон і зателефонував до міліції. Переляканим голосом сповістив, що у дворі стоїть мікроавтобус, повний озброєних людей із автоматами.
— Білий «Фольксваген»! Так, я сам бачив! Я собаку вранці вигулював, а вони вийшли розім’ятися, при автоматах і в цивільному! Так, досі стоїть! Це пов’язано зі стріляниною на лівому березі? О, господи, я у ванні сховаюся, в мене ванна чавунна! — зобразив паніку, затинався і тремтів. Потім вимкнув телефон, викинув сім-картку.
— Слухай, та ти артист! — похвалив Бухгалтер.
— Доводиться. Клеїмо вуса й бороди, одягаємо перуки, щоб ніхто не впізнав. А потім запрошую всіх на перегляд серіалу «Кохала жаба гадюку».
Ми швиденько затримувалися і всілися біля вікна. У двір влетіли два мікроавтобуси з міліцейською групою захоплення. Оточили білий «Фольксваген». Я сподівався, що менти арештують пасажирів першого мікроавтобуса, а другий тихенько здрисне. Та куди там! Із другого почали стріляти. Група захоплення відповіла. Почалася жвава стрілянина.
— Чорт забирай, ну й дурні ж! — здивувався я, обережно дивлячись на той бій. Потім він почав ущухати. — Так, усе, треба тікати. Щоб не привертати уваги, йдемо парами. Я з Мовчуном. Зустрічаємося на Щекавиці.
Коли виходили, стрілянина тривала, і її учасникам було не до нас. Десь за годину зустрілися на Щекавиці, присіли в кущах, я відклав куплений одяг, виставив портвейн у пакетах. Пластикові келишки, сир, кілька сосисок. Товариство вийшло на природу випити, ніхто не запідозрить.
— Чудове маскування, — оцінив Бухгалтер. — Погано, що реквізит чіпати не можна.
— Наливай давай, — дозволив я, а сам узяв книжку про Івана Карповича. — О, ви таки знайшли її! — здивувався Георгій. — Пишуть, що ніде немає.
— Так, у книгарні продавець сказав, що страшний ажіотаж, усі тільки про Івана Карповича й питають, розмели книги ще вчора. Я запропонував додати до ціни книжки нуль, і продавець погодився продати власний екземпляр. Сказав, що від серця відриває.
— Готово, — доповів Бухгалтер. Ми підняли келихи з портвейном.
— Ну, за успіх нашої безнадійної справи! — проголосив я тост. Почаркувалися, випили.
— Ох, шмурдяк! — закректав Бухгалтер. — Давно такого лайна не пив.
— Відірвався ти від народу, дорогий захиснику Вітчизни. А я в експедиціях тільки таким і грівся.
— А я більше віскі люблю, — сказав Георгій.
— І ти відірвався.
Ми випивали, закусували, закінчили один пакет.
— Мабуть, досить? — спитав Бухгалтер.
— Та, наливай, — махнув я рукою. Помітив, що і Бухгалтер, і Мовчун десь із третього тосту почали половинити. Молодці, голови не втрачали.
— Пане Владюшо, а можна вас спитати? — Георгій випивав усе, що наливали і вже зробився тепленький.
— Слухаю.
— А от цей Іван Карпович. Я трохи прочитав про нього, так він же ще дореволюційний герой!
— І до і після, там різні книжки є.
— Так, але ж усі пригоди на початку минулого століття.
— І що?
— То він, виходить, сучасного Києва зовсім не знає! Як він тут працювати зможе?