— Так «штірліц» теж нетутешній. І за часом, і за місцем. І нічого, шкодить, аж дим іде. А Іван Карпович Київ добре знав, думаю, легко розбереться, що тут змінилося. Шанси є, — сказав я. Ми ще випили. Поруч стежиною пройшов якийсь чоловік. Потім повернувся. Попросив закурити. Мовчун його пригостив. Він спитав, що п’ємо. Я сказав, що неважливо, і дав зрозуміти, що додаткове товариство нам не потрібне. Чоловік образився і пішов. Мовчун притиснув палець до губ. Ми кивнули. Мовчун підвівся і почав нишпорити в траві неподалік. Знайшов маленький мікрофон, який чоловік кинув, коли підходив. Мікрофон Мовчун відніс метрів за сто, кинув у кущі, за якими кілька чоловіків пили горілку.
— Шпигун? — пошепки спитав Георгій.
— Шукають нас, — кивнув я. — Ну що, почитаю.
Я розгорнув книжку «Найкращий сищик імперії на Великій війні» й почав читати вголос. Хлопці слухали. Хвилин за п’ять попросив налити.
— Щось у горлі деренчить.
Випив і читав далі. Замовкав, лише коли хтось проходив поруч. Десь за годину був уже геть п’яний, бо ми з Георгієм добили третій пакет. Георгій пішов блювати в кущі, а я читати вже не міг, бо літери перед очима змішувалися. Попросив Бухгалтера.
— Треба читати, дуже треба.
Бухгалтер був майже тверезий. А я думав про цього Івана Карповича, який він молодець і як він нам допоможе, аби тільки з’явився. Ласкаво просимо, Іване Карповичу! Приходьте, Іване Карповичу! Україна чекає на вас, Іване Карповичу!
Якоїсь миті мені дуже захотілося спати. Страшенно. Я почав плескати себе по щоках, бо засинати не можна. Потім вилив на голову пляшку мінеральної води. Не заснув. Раптом побачив, що в наш бік стежкою хтось іде. Спочатку подумав, що шпигун, а потім уторопав, що як на шпигуна в цього чоловіка надто старорежимний одяг. Таке вбрання я бачив лише в дядьків на селі, та й то ще за радянських часів, бо потім усе занапастили спортивні штани, гумові капці й турецькі светри. Чоловік був у сірих штанях, заправлених у чоботи, й піджаку, під яким була полотняна сорочка. На голові картуз. Тільки обличчя не міг роздивитися, як не напружував зір.
Чоловік ішов неквапливо, обережно роззирався. Я намагався налаштувати свою оптику, але ніяк не виходило роздивитися обличчя. Я спробував підвестися, поточився, ледь не гепнувся, але мене підхопив Мовчун, утримав на ногах. Стало трохи соромно — набрався, як дурень.
— Вибач, — хотів я сказати Мовчуну, але язик у роті нагадував мертву рибу й не рухався зовсім. Тут я вже зовсім злякався, що можу через той клятий портвейн усе занапастити. Зібрався з силами і сказав: — Іване Карповичу, добрий день!
Здається, пролунало не дуже зрозуміло, але я щиро усміхнувся.
— Мене звати Владюша Бар-Кончалаба. Я — вчений. — Моє прізвище і тверезій людині не завжди вдавалося вимовити, а п’яній — поготів. Але головне, що чоловік зупинився. Так я його собі й уявляв: вище середнього зросту, плечистий, схожий на стиснуту пружину, готову будь-якої миті звільнитися.
— Добрий день, — сказав Іван Карпович і придивився до нас.
— Це я викликав вас. Мені потрібна ваша допомога. — Я гучно гикнув. Як же невчасно! Чорт забирай, і навіщо я пив? Знаю, що важко зупиняюся і мені краще не починати! Тоді для чого було брати аж три пакети портвейну? — Не мені, Україні, — продовжив я. Мені чомусь запаморочилося, і я точно б гепнувся, але знову врятувала сильна рука Мовчуна. — Прошу, сідайте, я зараз усе вам поясню.
Десь в кущах почав блювати Георгій. Досить гучно, його хай йому грець.
— Іване Карповичу, ви зараз у 2015 році. — Я подивився йому в очі, щоб побачити реакцію, але знову помітив, що в нього немає обличчя. Чи мені здавалося? Я був п’яний і не дуже собі довіряв. — Вибачте, почекайте хвилину.
Я пішов геть, Мовчун мене притримував, Бухгалтер стежив за Іваном Карповичем. Ми відійшли метрів на п’ятнадцять, і я зашепотів на вухо своєму охоронцеві.
— У нього є обличчя?
— У кого? — не зрозумів Мовчун.
— У цього, у Івана Карповича.
— Владюшо, не треба було стільки пити.
— Я знаю. Але сходи, подивися йому в обличчя уважно і скажи мені, що побачиш. Будь ласка!
— Ти впадеш, якщо я піду дивитися.
— Ні, не впаду! Подивися, це дуже важливо!
Мовчун залишив мене й пішов дивитися на обличчя Івана Карповича. Я зосередився на тому, щоб не гепнутися. Ледь устояв. Мовчун повернувся.
— Той… немає в нього обличчя, — сказав він — не те щоб перелякано, але розгублено. Я полегшено зітхнув. Мовчун здивовано подивився на мене.
— Усе добре, веди назад, — наказав я. У Георгія трапився черговий залп. Мовчун допоміг усістися на колоду. Іван Карпович уже сидів на пеньку. — Я прошу пробачити, трохи перебрав від хвилювання перед зустріччю з вами.