— Де я?
— Ти поранений, ми веземо тебе в лікарню, все буде добре, Владюшо. — Бухгалтер поплескав мене по плечу. Машина підстрибнула на якійсь вибоїні, мені стало боляче, і я знову знепритомнів, але вже спокійно: Іван Карпович узявся за справу!
(Більше про пригоди Івана Карповича Підіпригори можна прочитати у книжках «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори», «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», «Найкращий сищик імперії на Великій війні», «Найкращий сищик та падіння імперії» та «Одіссея найкращого сищика республіки»).
Розділ 9
Кривавий футбол
Я опритомнів під крапельницею в незнайомому приміщенні без вікон. Поруч на стільці дрімав Мовчун. Боліли груди, перемотані бинтами. Навколо було так тихо, аж чулося сопіння товариша.
— Мовчуне, Мовчуне! — пошепки покликав. Він розплющив очі, побачив мій погляд, підвівся, кивнув. — Де я?
— У якійсь секретній лікарні, під землею. Дві кулі пробили бронежилет, але втратили швидкість. У тебе лише забої й дві невеличкі подряпини.
— Я накрився стрільцем. Кулі гальмувалися ще в ньому, тому я й живий, — згадав подробиці бою. Мовчун кивнув. — А де Бухгалтер і Георгій?
— У сусідній кімнаті. Покликати?
— Клич. — Мовчун невдовзі повернувся з товаришами.
— Владюшо, ми тепер більше не випиваємо, — з порога сказав Бухгалтер. — У нього була перемотана бинтами рука.
— Ти поранений? — спитав я.
— Трохи. Ти як?
— Та непогано. Позвіть лікаря, буду виписуватися. В нас багато справ.
— Лікар наполягає, що ти мусиш відлежатися хоча б кілька днів.
— У нас немає кількох днів, — закрутив я головою.
— У нас немає вибору. — Бухгалтер знизав плечима.
— Що ти маєш на увазі?
— Ми фактично під арештом.
Уважно подивився на Бухгалтера. Сподівався, що ось-ось він усміхнеться і виявиться, що це він жартує. Але не усміхався.
— Під арештом?
— Так. У нас забрали зброю. Вхід до цього крила зачинений. Його охороняють два десятки бійців загону спецпризначення МВС. Ну, тобто навіть якби лікар і дозволив, нас звідси не випустять.
— Треба зв’язатися з Пастором.
— Телефони всі забрали. І планшет теж. Я в інтернет не можу вийти, — поскаржився Георгій. — А там же стільки роботи!
Я спробував підвестися. Заболіло у грудях, застогнав.
— Лежи, набирайся сил, немає сенсу смикатися, — сказав Бухгалтер.
— Навіщо ви віддали зброю?
— До лікарні, куди ми тебе привезли, наскочило півсотні бійців. Могли б трохи постріляти, але без шансів.
— Менти пояснювали, чому мене затримано?
— Ні. Сказали просто чекати.
— Лайно. Про Івана Карповича нічого не чути?
— Ні, — сказав Бухгалтер.
— А може, і чути, — втрутився Георгій. — Тільки-но було повідомлення про «Порше», розстріляний десь на Куренівці. Начебто водій хотів утекти, по ньому почали стріляти, пробили колесо, машина злетіла з дороги і збила стовп. Але водій зміг вилізти і забігти в найближчі двори. Його переслідував якийсь чоловік із револьвером. Я й подумав, що зараз нечасто трапляються револьвери, так? — спитав Георгій.
— Це Іван Карпович. Сів на хвіст «штірліцу». Ну, хоч якісь добрі новини. Зачекай, а де ти їх бачив — новини?
— У сусідній кімнаті є телевізор. Це єдиний зв’язок із зовнішнім світом.
— Везіть мене туди, — наказав я.
Мене вивезли в коридор, коли почулися кроки. Відчинилися двері, і до нас вийшло два десятки бійців із автоматами. Я подумав, що зараз вони відкриють вогонь, розстріляють нас легко і просто. Лайно. Але бійці не стріляли. Вони просто цілилися в нас і зробили коридор. Ним ішов чоловік у камуфляжі. Я не одразу впізнав міністра в оточенні кількох охоронців.
— О, на ловця і звір біжить, — зрадів я.
— Пане Владиславе, мені потрібно з вами поговорити, — незадоволено сказав міністр.
— Владюша. Мене звати Владюша, так навіть у паспорті записано, хоч і довелося за це судитися. Це наше родове ім’я, всіх чоловіків у нашій родині називають саме Владюшами. Мені теж потрібно з’ясувати деякі обставини мого перебування тут. Хлопці, везіть мене у мій кабінет. Ласкаво прошу, пане міністре.
Мене завезли до палати. Хлопці вийшли, міністр залишився. Я помітив, що він вагався, чи не залишити хоча б кількох охоронців, але потім перевірив пістолет в кобурі і вирішив, що може побути зі мною сам на сам. Сів на стілець, поклав на коліна шкіряну теку.
— Пане Владиславе…
— Владюша, — виправив я.
— Пане Владюшо… — міністр зробив паузу. — Ви мусите нам допомогти.