Через хвилину забігли Бухгалтер і Мовчун у білих халатах. Показали, щоб усі мовчали. Мене поклали на ноші, накрили з головою й понесли. Георгій біг поруч, удаючи лікаря. На всіх були медичні маски.
— У нас труп! Пропустіть! — кричали комусь. Двері відчинялися. Ми кудись проходили. Потім ноші гепнулися на землю, об щось ударились. Я підхопився, побачив, що Бухгалтер і Мовчун завалили на землю трьох ментів і зачинили двері в підземелля. Ми були нагорі, у приміщенні із заґратованими вікнами.
— Нам потрібна машина! — крикнув я. Вискочили на вулицю. Побачили, що якийсь чоловік сідає в легковик. Викинули його і помчали. — На стадіон!
— Що відбувається? — спитав Георгій. Він весь тремтів.
— ФК «Партизан».
— Не зрозумів?
— Футбольний клуб «Партизан».
— Сербський? Але це ж кубок України!
— Не сербський, сумський!
— І що?
— Це теж чудовиська. Вони приїздять на матчі, грають, і від результату залежить доля суперника. Якщо ФК «Партизан» програє, він вантажиться в автобус і їде геть. Але якщо виграє, то вбиває всю команду суперників, а часто ще й тренерів, суддів та глядачів. Усіх, хто попаде під руку.
— Але для чого?
— Їх образили. Під час німецької окупації Сум військовий комендант міста був великим прихильником футболу. Він зібрав із гарнізону футбольну команду, яка громила всіх і вся. Якось на матч мусила приїхати команда Глухівського гарнізону, але потрапила в засідку й полягла від рук партизанів Ковпака. Тоді комендант наказав зібрати команду з місцевих. Із німцями грати ніхто не хотів, тому вони просто пішли в тюрму, взяли там півтора десятка хлопців і наказали грати. Хлопці не хотіли, але їм пообіцяли волю за матч. Видали благеньку форму, старі бутси, і випустили на поле. У німців була зіграна команда, вони заблокували наших у їхній штрафній, мали багато моментів, але наш воротар творив дива. Він зробив із десяток сейвів, німці почали видихатися. Наші проводили гострі контратаки. Забили гол. Німці кинулися зрівнювати рахунок, пропустили. Потім іще раз — і в роздягальню. Під час перерви комендант Сум волав на своїх футболістів, бо ті ганьбили Німеччину програвали слов’янським унтерменшам, яких мусили громити швидко й легко. Комендант вимагав гри, яка зробила команду чемпіоном серед військових комендатур сходу України. Поки на німців кричали, нашим принесли великий чавун гарячої картоплі в мундирах і жменю солі. Розрахунок був такий, що зголоднілі футболісти накинуться на картоплю, напхають шлунки, обважніють, і вже не до гри їм буде, й відпочити захочеться. Але наші домовилися не їсти, щоб таки виграти, отримати волю й тоді вже гуляти.
Після перерви німці знову почали атакувати, але наші швидко відсунули їх від воріт і стали забивати голи. Хтось сказав, що за виграш буде премія, але наші захопилися грою і вже атакували через азарт. Четвертий, п’ятий м’ячі, у німців теж було кілька можливостей, але наш воротар рятував. Далі ще гол і майже одразу новий, уже сьомий. Рахунок 7:0 на користь наших! Тут уже не витримав комендант, вибіг на поле й почав стріляти у наших гравців зі свого «вальтера». Десь половину команди вбив особисто, а інших наказав розстріляти й поховати у братській могилі просто на футбольному полі. Потім і сам застрелився. У Сумах німці в футбол більше не грали. Після звільнення про розстріл дізнався журналіст місцевої газети, який повернувся з евакуації. Тема йому здалася цікавою, і він написав кілька статей про розстріляну нацистами команду, причому зобразив її членів арештованими партизанами й підпільниками, хоч це була й неправда. Полонені солдати, арештовані члени підпілля й партизанських загонів сиділи в тюрмі гестапо, а вбитих набирали в поліцейські тюрми, де сиділи затримані за кримінальні злочини. Проте цікавіше й ідеологічно правильніше було, щоб команда героїв складалася не з крадіїв, убивць і спекулянтів, а з комсомольців, героїв підпілля та партизанів, грізних месників і мисливців за окупантами. Журналіст знайшов у залишеному німецькому архіві список гравців. Там були тільки прізвища й роки народження — героїчні біографії кожному журналіст написав самотужки, давши волю фантазії. Додав подробиць про те, як нашим хлопцям пропонували піддатися, програти, а вони кричали: «Комуністи не здаються! Слава Великому Сталіну! Помремо, а не відступимо!».