— Уперед, хлопці, уперед! — закричав я. Поклав Бухгалтера біля Мовчуна. Почав робити їм масаж голови, бо від жаху стається спазм мозку.
Між тим, гравці «Партизана» пішли в атаку, відіграватися. На кілька хвилин зім’яли киян, але ті відбилися і втекли у контратаку. Тепер Кравець. 6:2. Я усміхнувся. Почув, що у лікаря динамівців задзеленчав телефон. Узяв його. Набрав із пам’яті номер Тетяни Павлівни.
— Це я.
— Де ви ділися?
— Усі питання до голови МВС. Але, попри свавілля органів, зараз ми рятуємо «Динамо» на «Олімпійському».
— Що? Нам не потрібен скандал!
— Це подвиг, а не скандал! — пояснив я. — Що там нового у наших північних сусідів?
— На Харків сунуть великі сили. Вони розтрощили наші прикордонні укріплення і наступають далі.
— Що за сили? Знову «беркутня»?
— Ні, інші. Вони у спортивній формі: труси, футболки. Величезними м’ячами легко нищать танки, літаки й піхоту. Спортсменів не бере ані артилерія, ані ракети! Що робити?
— Якого вони кольору?
— Червоно-білі!
— О, так це «спартачі»!
— Хто?
— «Спартачі»! І в мене є спосіб їх зупинити!
— Який?
— Нехай терміново готують транспортний літак, який може прийняти в себе автобус, — наказав я. Тим часом рахунок став 6:3, і з трибун пролунали перші оплески.
— Літак мусить відвезти з Києва до Харкова автобус із тими, хто зможе зупинити «спартачів». За півгодини закінчується матч. Нам потрібен коридор від «Олімпійського» до Борисполя! Швидко готуйте!
— Пане Владюшо, але як…
— Усі пояснення потім! Готуйте! — Я вимкнув телефон. Поплескав по щоках Бухгалтера. Той розплющив очі. — Друже, вставай.
— Що зі мною сталося?
— Це через страх. Чудовиська випромінюють страх, і ти не витримав. Нічого страшного, буває. Бери Мовчуна, на виході знайдіть Георгія й дуйте в Бориспіль. Чекайте мене там.
— А охорона? Якщо тебе спробують убити?
— Я з цими чудовиськами, до мене ніхто й близько не підійде. О, шість — чотири! Ярмоленко творить дива! Нумо, швидше!
Бухгалтер підвівся, підняв Мовчуна, той теж опритомнів. Та і взагалі весь стадіон потроху почав оживати. Гамір розмов, оплески, поодинокі викрики. Я підійшов до лави запасних «Партизана». Тренера в команди не було, бо виникла вона лише заради одного матчу, та й той не змогла довести до кінця. Але був головний гравець, який нервово спостерігав за подіями на полі.
— Чорт забирай! Не давайте йому приймати м’яч! — кричав він своїм, які марно намагалися зупинити Ярмоленка.
Я схопився за стійку над лавою, щоб не впасти, бо почувався вкрай погано.
— Вибачте, а можна вас запросити на матч до Харкова? — спитав я. Витримав погляд гравця. Здається, це був Сашко Лохманчук. У тому матчі з німцями він забив чотири м’ячі, але зараз був травмований і в грі участі не брав.
— До Харкова? Можна й до Харкова, давно там не були, — кивнув Лохманчук. — Післязавтра приїдемо.
— Вас відвезе літак.
— Ми не літаємо, тільки по землі, на нашому автобусі.
— Літак вас забере разом з автобусом, — пообіцяв я. — А в Харкові вас чекатимуть тисячі глядачів.
— Лайно! — крикнув Лохманчук, бо рахунок зробився 6:5.
— То поїдете?
— Треба поговорити з хлопцями.
Я вже було розслабився, коли гравці «Партизана» несподівано спіймали киян на контратаці. 7:5. А далі весь «Партизан» став у своїй штрафній і почав грати на відбій. Динамівці атакували, але забити ніяк не вдавалося. А час до закінчення матчу спливав. І коли пролунає фінальний свисток, а «Динамо» програватиме, гравці «Партизана» знищать суперників. Просто розриватимуть навпіл, питимуть кров, желіпатимуть м’ясом. Спочатку вбиватимуть тих, хто на полі, — суддів теж. Потім займуться лавою запасних. А потім перейдуть на глядачів. Не знаю, чи зможуть «партизани» знищити повний «Олімпійський», але я бачив, як вони за кілька хвилин знищили кілька сотень глядачів на трибунах стадіону в райцентрі, і перевіряти не хотів.