— Пане тренере, нехай атакують, інакше буде біда! — Я підбіг до Реброва. Той здивовано подивився на мене. — Вони знищать нас всіх! Потрібні голи!
— Уперед! Уперед! — закричав Ребров.
Мені зателефонувала Тетяна Павлівна.
— Літак готовий, коридор готують. Що ви робите на стадіоні? Вас знімають камери!
— Я роблю те, що й завжди, — рятую Україну. Нехай знімають!
— Пане Владюшо, Харків у небезпеці!
— Я розумію. Все буде добре! Тільки прикривайте літак, щоб його не збили в повітрі, і тримайте злітну смугу, щоб було де сісти. І зупиніть нарешті голову МВС! Він узяв нас у заручники, ми ледь утекли. Гол! — заверещав я, бо кияни нарешті забили. Зробив це Сидорчук.
— Ми зупинимо його, врятуйте Харків!
— Харків буде наш, — запевнив я. — Ну давайте, хлопці, давайте! Не тріпайте мені нерви!
Я ледь волосся на собі не рвав, бо наші атакували, а м’яч не йшов у ворота. Почалися додані три хвилини. Я подумав, що це мій останній шанс утекти. Потім тут почнеться різанина, і втекти я не зможу, бо буду паралізований від жаху. Але як я міг утекти? Я вирішив залишатися з хлопцями. До останнього. Ми не могли програти!
— Уперед! — заверещав я. Весь стадіон гнав динамівців забивати, і вони зробили це секунд за двадцять до закінчення ігрового часу. Потужний удар Гармаша з-за меж штрафного майданчика, одразу три рикошети — і м’яч таки перетнув лінію воріт. Мені схотілося підхопитися й кричати від радощів, але я ж знав, що це ще не кінець. З ФК «Партизан» неможливо зіграти внічию. Або виграєш і живеш, або програєш і гинеш, тільки так. Почали гру з центру поля, менше півхвилини часу — і фінальний свисток. Тепер мала бути серія пенальті, в якій клас уже не мав такої ролі, як у грі. Все починало залежати від везіння.
Нервові хвилини. Наш забив, удар суперника відбив Шовковський, наш промазав, «партизан» забив, наш забив, Шовковський відбив, наш поцілив у штангу, «партизан» забив. Бив Ярмоленко, потужний удар у саму дев’ятку, з якої м’яч по несподіваній траєкторії вилетів у поле. Всі завмерли. Я подумав: не може бути. Не може бути. Заради чого тоді все? Але я знав, що в житті буває по-різному. Заплющив очі й чекав удару гравця «Партизана», який міг стати останнім для всіх нас. Тисячоголосий крик! Шовковський відбив, м’яч влучив у штангу, покотився лінією воріт і таки викотився з них. Потім наш забив, а в гравця «Партизана» поїхала нога, і удару не вийшло: м’яч ледь поскакав до воріт, де Шовковський знущально зупинив його ногою. Якби він знав ціну цієї гри, він би ліг на м’яч усім тілом. Але він не знав.
Стадіон заревів, «Динамо» перемогло. На слабких ногах я пішов до лави «Партизана». Гравці були дуже не в настрої, мовчали, зібрали речі в звичайні солдатські клунки й пішли до автобуса. Навіть у роздягальню не заходили. Автобус чекав біля стадіону. Це був старий «ЗіС-16», іще довоєнного (мається на увазі Друга світова війна) випуску. Хлопці почали всідатися.
— То як, зіграєте з Харковом? — спитав я. На мене й уваги не звертали.
— Гарнізонна команда! Всіх вибили з чемпіонату міста, кажуть, що в будь-кого виграють! — збрехав я.
— Гарнізонна? — перепитав, визирнувши, Лохманчук.
— Ага. У них іще німець тренер. Любить повчати, що порядок б’є клас, а слов’яни не вміють грати у футбол. — Я нахабно брехав — а що було робити?
— Добре, зіграємо, — кивнув Аохманчук.
— Тоді я з вами? — зрадів. Насправді не зрадів, бо в тому, щоб лізти в автобус, повний чудовиськ, радісного мало. Зовсім нічого радісного. Але так треба було. Я сів, і ми покотили в бік Борисполя. Дорога була порожня, на всіх перехрестях пости ДАІ, але «партизани» на це не звертали уваги. Відпочивали після важкого матчу. Майже всім під тридцять, кілька підлітків, кілька старших. Вони справді вірили, що якщо виграють, їх відпустять. А їх розстріляли. Вони образилися вперше. А потім знесли їх меморіал, знищили про них будь-які згадки, наче знову закопали в землю. Тут хлопці образилися вдруге, невдовзі вилізли з могили, струсили з форми землю, десь узяли автобус і поїхали на матч. Так далі і їздили по всьому Радянському Союзу, кажуть, що бували в Середній Азії, і в Сибіру, і на Кавказі, навіть до країн соцтабору добиралися. Усюди грали матчі. Якщо програвали, тиснули руки суперникам і їхали геть, а якщо вигравали, вбивали всіх, хто був на стадіоні. Після кількох різанин на стадіонах Польщі, Чехословаччини та Угорщини були великі скандали, за ФК «Партизан» почали стежити й перестали випускати за кордон. З втратою власних громадян влада могла змиритися — головне, щоб усе було тихо. Про приїзди ФК «Партизан» не писали газети й не розповідало телебачення. Про «партизанів» узагалі не можна було згадувати. Табу діяло й досі. Я був першим і останнім, хто написав про ФК «Партизан» у своїй енциклопедії «Сто чудовиськ України».