— Постімперська відрижка, нічого дивного. І що далі?
— Далі почали грати гігантським м’ячем, від удару якого тремтіла земля. Спочатку «спартачі» дуже активно притисли й забили три голи поспіль. Але потім «партизани» трохи оговталися й почали контратакувати. Забили два голи, далі «спартачі» ще один, далі наші ще два, потім по голу, під кінець наші трохи підсіли, і «спартачі» могли вигравати, мали моменти, але забити так і не змогли. В результаті пенальті, і там вже воротар «партизанів» продемонстрував дива, взявши три удари. Наші виграли й почали мочити «спартачів». Рвали навпіл і жерли. Перебили їх, узялися за глядачів — російських військових, які стежили за «спартачами». Багатьох знищили, інші втекли. Їх гнали до самого кордону. А «партизани» повантажилися в автобус і поїхали собі, — розповів Георгій. Бухгалтер поставив перед ним тарілку з їжею. — Дякую.
Журналіст почав похапцем їсти.
— І куди вони поїхали, ці «партизани»? — спитав Бухгалтер.
— На наступний матч. Вони ніде не зупиняються, раз-два на тиждень грають у футбол. Якщо виграють, наїдаються, якщо ні, їдуть далі. Зникають лише на зиму, бо взимку ж у футбол у наших краях не грають. Мабуть, залягають у сплячку, — пояснив я. — Смачно? — спитав у Георгія.
— Ой, дуже.
— До тебе вже зверталися? — спитав я. Георгій закивав.
— Ага, написав Владислав Івченко, автор Івана Карповича. Дуже скаржився.
— На що? — здивувався я.
— Іван Карпович приходив до автора, і на зустрічі було завдано травм. Автор каже, що Іван Карпович дуже образився, що автор не міг написати йому щасливе життя з коханою жінкою, якоюсь італійською красунею, натомість написавши, що жінку вбили. Оце Івану Карповичу й не сподобалося — аж до застосування фізичної сили і погроз зброєю.
— Ну, чесно кажучи, я Івана Карповича розумію. Аби мою кохану жінку вбили, я б теж дуже образився. — Я подумав про Білу вбивцю. — Але до чого тут я, чому автор до мене звернувся?
— Він здогадався, що саме ви викликали Івана Карповича. Просив відправити його назад або провести бесіду, щоб він не нападав на свого автора. Цей Владислав слізно просив, я пообіцяв вам його прохання передати. Оце передаю. — Радісний Георгій з апетитом їв.
— А кремлядь зверталася? — спитав я. Георгій аж вдавився, закахикав.
— Хто звертався? — перепитав, коли ковтнув їжу.
— Що пропонували?
— Ви про що? Пане Владюшо, я не… — Георгій закляк, бо Бухгалтер підійшов зі спини й приставив до голови палець, який цілком міг здаватися дулом пістолета. Георгій важко задихав. Подивився мені в очі. — Так, мені пропонували. Багато разів. Спочатку просто гроші, потім великі гроші. Але я не погодився. Я хочу увійти в історію. І зараз я завдяки вам перебуваю там, де історія робиться! Та що там, я разом із вами роблю історію! Аби ви знали, як мені заздрять колеги, що я увійшов до вас у команду! Я роблю те, що завжди мріяв робити. Вони не куплять мене.
— А що вони хотіли?
— Спочатку — щоб я просто повідомляв про все. Особливо їх цікавили ваші плани. Що збираєтеся робити.
— А потім?
— А потім мені пропонували вбити вас. Отруїти або просто почепити активований маячок, і прилетить ракета. Але я відмовився.
— Чому мені не сказав?
— Боявся, що ви мене виженете, подумаєте, що я заслабкий і не витримаю. Я хочу бути з вами, я воюю, я потрібен вам! Чесне слово! — Він дивився мені в очі. Переляк я бачив, гнилизну — ні.
У двері постукали. Подивився на Бухгалтера, той показав, що все добре.
— Це Мовчун. — Але пістолет, про всяк випадок узяв. Навів на двері. Клацнув замок, зайшов Мовчун. Спітнілий після вправ.
— Це я, — сказав тихо.
— Що на вулиці? — спитав я.
— Усе тихо. Я в душ.
Мовчун помився, поїв, і ми пішли, одягнувши перуки, наклеївши вуса. Біля супермаркету неподалік побачили мікроавтобус.
— Беремо, — сказав я.
— Це ж викрадення, — засумнівався Бухгалтер.
— Ні. — Я зателефонував Тетяні Павлівні. — Це я. Ми зараз візьмемо білий мікроавтобус «Рено» біля «Дарниці», не треба, щоб його шукали.
— Добре, пане Владюшо. Дякую за Харків, ви дуже допомогли. Але проти вас копають, скандал із дівчинкою і…
— Зараз немає часу, важлива операція, зателефоную. — Я вимкнув телефон, викинув сім-карту.
Невдовзі вже їхали в бік Полтави, я не конкретизував, куди саме.
— А що там за скандал із дівчинкою? — спитав у Георгія.
— Під час стрілянини на Щекавиці, коли ми Івана Карповича зустрічали, загинула дівчина-підліток, яка чомусь там вешталася. У її смерті почали звинувачувати вас, мовляв, влаштували війну в місті, не подумавши про наслідки. Деякі вважають, що ви її й застрелили, ненавмисне, а може, і навмисне…