— Яка дівчина? Не було там ніякої дівчини! — обурився я.
— Там непевна історія, але її розкручують, — мовляв, дуже небезпечно, коли в центрі міста діє група шибеників, яку ніхто не контролює. Випадкові жертви вже є, і цьому треба покласти край, якщо ми не хочемо, щоб жертв стало більше. Знову ж таки, згадують загиблих під час виклику Людини борщу і стрілянини на лівому березі. Ще й викрадення Даніели. Кажуть, махновщина у вашому виконанні дуже шкодить державі. Я відповідаю, що не ви почали цю війну, а росіяни…
— Вживай слово «кремлядь». Кремлядь — наш ворог, вона хоче знищити Україну, — уточнив я.
— Добре, кремлядь, — кивнув Георгій. — Так-от, я постійно нагадую, що це кремлядь розпочала війну, і якби ви її не стримували, зараз би вся Україна була знищена. А з владою ви не хочете співпрацювати тому, що там багато зрадників. Люди це добре сприймають, поки що вдається тримати громадську думку на вашому боці.
— Що по «штірліцу»?
— Іван Карпович поки його не схопив. Але вже підійшов близько. Вчора у своїй квартирі знайшли тіло начальника одного з департаментів Адміністрації Президента зі слідами катувань. Поруч лежало зізнання в роботі на росіян. Зрадника було вбито з револьвера.
— О, Іван Карпович таки взяв слід! — зрадів я. — Поки що не спіймав, але «штірліцу» тепер не до нас, і це дуже добре! Я недарма в нього вірив!
— А раптом кремляді покличуть на допомогу Фандоріна? Популярний же персонаж! — спитав Георгій. Я розреготався. Він здивувався. — Що?
— Фандорін — дворянин, освічена людина! Буде він на кремлядь працювати? Та нізащо!
— Може, й освічена, але росіянин, а вони всі — ватники!
— Всі, та не всі! Жоден із російських героїв чи персонажів служити кадебешникам не зголосився! Жоден! Вони вже й Дроздова намагалися оживити, і Врангеля, про Колчака навіть фільм зняли, а спіймали облизня! Ніхто до них на службу не пішов. Бо вони всі росіяни, а кремлядь Росію знищила, перетворила на грьобаний совок. Що там Фандорін, коли Ілья Муромець — і той кремлядь подалі послав!
— А він чого? Руський же богатир, із народу!
— Ну і що? Руський — це не значить російський, а тим паче радянський! Для Іллі Муромця Чернігів чи Київ — рідні міста. Він їх плюндрувати буде? Заради кого? Заради Москви? Та він і не чув про таку! Отже всі російські герої та богатирі, хоч билинні, хоч імперські, кремляді служити відмовилися, бо вважають її узурпатором. Хіба що Іван-дурень на службу пішов, але з нього зиску мало, бо дурень є дурень. Тому кремляді доводиться покладатися тільки на радянських героїв, і то обережніше. Бо «жеглова» покликали, а він почав Москвою ходити й хабарників ловити. Бо злодій мусить сидіти у тюрмі. А це ж на сам сенс режиму зазіхання — проти хабарників виступити. Такого наробив «жеглов» у Білокам’яній, що ледь його втихомирили й прибрали подалі. Бо занадто неконтрольований.
Ми вже виїхали за Київ по трасі на південний схід, у бік Яготина. Мовчун топив добряче, дорога була хороша, аж летіли.
— Куди ми зараз? — спитав Георгій.
— Спочатку в Журби, а потім на Полтавщину.
— І що там?
— Сало.
— Сало? Що сало?
— Купувати будемо сало. Центнери три-чотири потрібно.
— Сала? Стільки? Для чого? Їсти будемо?
— Та ні, хіба ж ти стільки сала з’їси?
— Так а для чого?
— Побачиш. — Я не хотів говорити не тому, що не довіряв комусь із хлопців. Я не хотів уводити їх у спокусу. Не знаєш — не зрадиш. — Відпочину. Не турбувати.
Пов'язка, беруші й сон, аж поки не застрибали на ямах. Це значить, що з шосе з’їхали й тепер гребли поганенькою дорогою на Журби. Я попросив зупинитися, щоб вийти до вітру. Мовчун зупинив, вони з Бухгалтером вийшли разом зі мною, підійшли до лісосмуги, перевірили кущі, стали поруч, тримаючи зброю напоготові.
— Хлопці, я не можу, коли на мене дивляться. Відійдіть, — попросив. Вони відійшли, так було краще. Сеча пінилася на торішньому листі, крізь яке пробивалася молода трава. Я замислився й відчув небезпеку. Чудовисько! Десь неподалік! Я почув лопотіння гілок. Так бувало в дитинстві, коли кидав у яблуню гілку, щоб збити яблук.
— Лягай! — крикнув я. І кинувся за дерево. Позаду щось упало, потім вибух і стрілянина. Я поплазував геть. Бухгалтер валив по комусь із автомата, прилетіла ще одна граната. Бухгалтер кинувся в один бік, я в інший. Потім Мовчун збив мене з ніг і накрив собою. Ще вибух. Засвистіли осколки. Мовчун зойкнув, але підхопився й почав стріляти сам. Я ж поплазував уперед, де помітив щось схоже на канаву. Наче неглибока, але коли заліз, провалився з головою. Спочатку злякався, що це пастка, але ніхто мене не хапав і не вбивав. Я вихопив пістолет і відчув страшенний сморід, аж запаморочилося. Ще два вибухи. Осколки свистіли десь високо над головою, я був у безпеці, але смерділо так, що я не витримав. Поліз із канави нагору. Там стало тихо. Поруч озирався Мовчун. Мабуть, не бачив ворога, тому й не стріляв. А що з Бухгалтером? Його не було видно.