Мовчун подивився на мене, поглядом запитав, чи все добре. Я кивнув, спитав поглядом про дірки на бронежилеті. Мовчун махнув, що все гаразд. Я зосередився. Це було важко, заважав сморід, якого я встиг набратися в канаві. Але я вмів не помічати того, що заважало. Намагався відчути чудовисько. Воно було десь поруч, готувалося атакувати, воно не відступить, поки не вб’є нас. Або ми його.
Я таки помітив його. Вихопив пістолет і почав стріляти. Прилетіло дві гранати. В мене не було іншого виходу, окрім як сторчголов стрибнути в канаву. Пролунали вибухи, застрекотали автомати. Це хлопці відкрили вогонь по чудовиську. Ще кілька пострілів. Я поліз із канави, бо непритомнів від смороду. Хлопці перезарядили автомати й знову стріляли. Потім удар, від якого земля аж затремтіла. Ще кілька черг. Тиша. Я виліз, відповз від канави й проблювався.
— Що з тобою? — спитав Бухгалтер.
— Все добре. Де чудовисько?
— Лежить, там. — Бухгалтер махнув рукою. Ми вийшли з лісосмуги в поле. Я побачив вирву, де лежало металеве тіло з багатьма отворами від куль. Хлопці били прицільно, але й ця тварюка була вкрай живучою. — Що це? — спитав Бухгалтер. Таких чудовиськ нам досі не траплялося. Але я легко його впізнав.
— Це — «валякотік», кремлядське чудовисько, яке використовують для здійснення терористичних актів та замовних убивств. Зазвичай завалює ціль гранатами.
— Нічого собі! — Прибіг Георгій, почав фотографувати.
— Як він нас знайшов? — Бухгалтер кивнув в бік чудовиська.
— Не знаю. Може, вирахували по машині. А може, ще якось. Їдьмо звідси! — наказав я. Ми побігли до машини. Коли рушили, хлопці почали принюхуватися.
— Що це? — скривився Георгій.
— Це я. Провалився в яму, а там гнилі коров’ячі кістки. Цілий могильник. — Аж самому неприємно було.
— Тих корів з’їли чудовиська? — спитав Георгій.
— Та ні, то шабаї різали в лісосмузі, а кістки заховали у ямі, прикидавши її гілками. Ось я і провалився.
— Хто такі шабаї? — спитав Георгій, показавши, що страшенно далекий від народу.
— Підприємці, що їздять по селах, скуповують худобу, потім ріжуть і продають на базарах м’ясо. На різниці цін і заробляють.
Бухгалтер закрив ніс хусткою, Мовчун ледь не вивалювався з машини в одне вікно, Георгій став блювати в інше.
— Подивися мапу, є тут десь водойма? — наказав я.
За кілька кілометрів виявилася річка. Ми поїхали до неї, там я скинув брудний одяг і старанно вимився. Мовчун знайшов під водійським сидінням пакетик із господарським милом, я кілька разів милився й ліз у річку. Вода ще була крижана, але я терпів.
— Ти той, не захворій! — турбувався Бухгалтер. Приніс із мікроавтобуса шерстяну ковдру, не дуже нову, але теплу.
— Намагатимуся. — Я вкутався в ковдру, і ми поїхали далі.
— Стало відомо про перестрілку на дорозі, — сказав Георгій, який стежив за інтернетом.
— І що пишуть?
— Підозрюють диверсію з боку росіян.
— Правильно підозрюють.
Ми їхали путівцями й сільськими дорогами, це забрало більше часу, і довелося пострибати на ямах, але до Журб ми прибули непомітно, заїхавши не трасою, а вуличкою приватного сектора. Хлопці швиденько купили мені новий одяг, машину ми добре сховали й рушили пішки до одного знайомого скульптора. Той удома щось ліпив із глини в майстерні. Коли мене побачив, спочатку не впізнав, бо я ж був у перуці й при бороді.
— Добрий день! — сказав йому.
— Добрий. — Скульптор подивився спочатку здивовано, а потім зацікавлено. — Я вас знаю?
— Ні, — збрехав я.
— Мати Божа! Та це ж Владюша! Ти що тут робиш! — Він таки мене впізнав. От що значить скульптор — золоте око!
— Мені потрібна твоя допомога, Вуха. — У скульптора було прізвисько «Вуха», похідне від прізвища Сивуха.
— Ти зараз весь час у новинах. Біля тебе все вибухає і стріляє. — Вуха помітно вагався.
— Буде небезпечно, це точно, — не сперечався я.
— І що, правда, що ти рятуєш Україну?