— Ось і хімія якась тут у вас, — кивнув на посудину Дьюара, де був азот. — Це ж ви забрудните природу, а нам тут жити! Корівки пасуться, молоко дають, а воно отруєне, недобре, рак від нього! І сміття багато залишиться, це ж нам прибирати!
— Так он по ярках тут сміття багато валяється, і ніхто не прибирає, — звернув я увагу на кілька стихійних звалищ біля пагорба.
— Приберемо, обов’язково приберемо, — запевнив голова. — Ну, і взагалі, треба ж було спочатку дозвіл, а так штраф, бо без дозволу, хімія, ой недобре як.
— Скільки? — знову спитав я, бо не любив розмов із корупціонерами.
— Сто тисяч, — сказав голова. Я подивився на нього, здивувався — від трьох чарок людина вже берега пустилася. Голова дивився на мене скляними очима, схожий на ящірку чи змію.
— Скільки? — про всяк випадок перепитав я.
— Сто тисяч! — повторив голова.
Я ще думав, як вести розмову далі, коли Бухгалтер залишив азот, підійшов до голови, ввалив йому в обличчя й додав ногами. Я аж не чекав.
— Ах ти ж тварюка! Лайно! — Бухгалтера довелося відтягати, бо вбив би. — Блядина! За тебе люди кров проливали, а ти тут мародерством займаєшся!
Бухгалтер знову кинувся бити, я б його не стримав, але допоміг Мовчун. Удвох ледь зупинили. Скривавлений голова скрутився на землі й тихенько скавчав:
— Вибачте, вибачте! Нічого не треба, я ж не знав, не знав! Я поїду, поїду, я вас не бачив, поїду. — Він важко підвівся й ледь поплентався до свого «Ланоса».
— Стій! — наказав я. — Сідай біля машини й сиди. Коли скажу, тоді і поїдеш. Спробуєш утекти — пристрелю.
Показав йому пістолет, голова затрусився ще сильніше і став запевняти, що залюбки посидить, подихає свіжим повітрям.
— Якщо що, я його записав, — прошепотів мені Георгій. — Як він хабар вимагав.
Я кинув, підійшов до сала, з яким працював Вуха. Він був талановитим скульптором і робив усе так, як я й хотів. Дуже точний портрет.
— Вибач, погарячкував. — Це підійшов Бухгалтер. — Ненавиджу цю сволоту.
— Та ти правильно все зробив. Якби за кожну вимогу хабара в Україні били в обличчя, рівень корупції вдалося би сильно зменшити.
— У нас можуть бути неприємності через нього. Все ж таки представник влади. — Бухгалтер кивнув у бік голови, який закляк біля своєї машини.
— Порівняно з можливими неприємностями від чудовиськ, усе це — дрібниці, — заспокоїв я й кивнув на сало. — Диви яке виходить. Страшне?
— Що це буде? — спитав Бухгалтер.
— Салогуб.
— Чудовисько?
— Так.
— І для чого воно?
— Для резерву. Я хочу мати резерв проти кремляді.
— Воно потужне?
— Дуже потужне. Зазвичай Салогуб нападає на мирних громадян, які хочуть скуштувати скоромного в піст. Більшість нападів трапляється під час пилипівки, тобто різдвяного посту, а також під час Великого посту, який закінчується на Великдень.
— Це що, релігійне якесь чудовисько? Хоч не Московський патріархат? — спитав Георгій.
— Ні, воно не релігійне й до жодного патріархату не належить. Салогуб орієнтується на почуття сорому. Жертвою чудовиська стають люди, які вирішують тримати піст, а потім лізуть у холодильник і їдять скоромне. При цьому сором відступає перед черевоугодництвом. І ось тут Салогуб атакує і з’їдає людину.
— Але за що?
— А за що людину вбиває рак? Ні за що, це просто трапляється. Чудовиська вбивають не за щось, а тому, що коряться своїй хижій природі.
Ми помовчали, дивилися на роботу Вух. Він вирізав із сала обличчя. Ні, радше пику.
— Страшний, — перелякано сказав Георгій, який стояв поруч. Так, Вуха старався і робив справжнього Салогуба, з величезною пащею, довжелезними іклами й недобрим поглядом професійного вбивці.
— Він хоч нас не замочить? — спитав Бухгалтер.
— Ні, не мусить.
— І що ти з ним будеш робити?
— Ти вибач, але я не скажу. Я довіряю і поважаю всіх вас, але не скажу.
— Добре, хай буде як ти кажеш. Менше знаєш — краще спиш, — погодився Бухгалтер.
Він узявся далі кропити сало азотом, Вуха вирізав, а Мовчун тримав зброю напоготові.
Десь за годину майстер закінчив свою роботу. Жодного разу не зупинявся, навіть на перекур, а тепер відійшов, витер піт і попросив чарку. Я йому підніс особисто, він випив, я подав йому хліб, щоб занюхав.
— Ну, приймай роботу, — сказав Вуха. — Те, що треба?
— Те, — кивнув я. — Офігіти, саме те.
Я дивився на чудовисько і відчував слабкість. А ще відчував, як хлопцям страшно. Салогуб дивився на нас із сала, набитого в дошки, визирав, шкірився іклами, здавалося, що ось-ось кинеться на нас і знищить.