— Ну що, лошок, дострибався? На перо тебе посадити? — спитали мене. — Диви, як матляє головою порожньою. Відчуваєш, фраєр, що тобі зараз буде?
Я знав, що смерті не уникнути, але хотів хоча б подивитися їй в очі, а не помирати, так і не побачивши власних вбивць.
— Тварюки! Тварюки! Тварюки! — Я кричав, а сміх уже був зовсім поруч. Постріл. Я впав на землю. Я не знав, що відбувалося, але знав, що пострілу не мусило бути. Щось гепнулося на мене. Ще щось гепнулося, щось потекло, липке й тепле. Солонуватий запах крові. Постріли, постріли, крики, ще щось упало. Потім удар ножем. Я смикнувся, було боляче, але не так, як мусило б бути, якби ніж увійшов у мене. Бронежилет врятував. Потім тиша. Я лежав, завалений тілами, і не знав, що буде далі. Я мусив загинути, мене завезли й залишили помирати, мусили вбити, але хтось завадив. Хто й навіщо? Це порятунок чи початок нових, інших бід?
Я почув кроки, і серце моє забилося. Бо це були легкі, летючі кроки, які я чув лише вдруге в житті. І коли чув уперше, запам’ятав назавжди. Потім хтось відтягнув із мене кілька тіл.
— Ну, що ти тут, живий? — спитали мене, а я ледь знову не знепритомнів, цього разу від радості, від щастя, що вона поруч. — Живий? — Вона струснула мене за плече. Я був живий, але не міг відповісти. — Живий, давай, підводься.
Вона підняла мене, зняла мішок із голови разом із перукою. Я примружився. Не так від сонячного світла, як від неї.
— Владюшо, що в тебе з обличчям? І в тебе вус відклеївся. — Вона засміялася. А я знепритомнів. Від щастя. Вона дала мені кілька ляпасів.
— Владюшо, що за цирк? Чого ти поводишся, наче якась істеричка?
— Як ти тут опинилася?
— Ти ж попросив про допомогу. У мене були справи, а потім я почала приглядати за тобою і твоїми товаришами. Ви справлялися самі, але тепер я побачила, що тебе хочуть убити, і вирішили втрутитися, бо кажуть, що ти рятуєш Україну. — Вона усміхнулася. Кучерява білявка в чорній формі, зі снайперською гвинтівкою за плечима, з кобурою та невеличким мачете на боці. Це була Біла вбивця! Найвідоміша кілерша України, за якою вже кілька років полювала не тільки вся держава, але й більшість місцевих олігархів. — Ці пацани тебе збиралися на смуги різати?
Вона підійшла до тіл. Усі як один невисокі, худі, непомітно одягнені, з татуюваннями, озброєні довгими ножами. Їх лежало понад десяток.
— Мову відібрало? — спитала Біла вбивця. А я справді нічого не міг сказати, лише дивився на неї. — Ну, нічого, все закінчилося добре. Я поїхала, буду за тобою приглядати. Не влізай в халепи, бо не завжди зможу допомогти.
Вона поплескала мене по плечу й хотіла вже йти, коли я замугикав. Нічого сказати не міг, так мене розібрало. Тільки руками смикав.
— А, звільнити тебе. — Біла вбивця усміхнулася. — Добре.
Підійшла зі спини.
— Не рухайся, — сказала. Постріл. Куля перебила ланцюжок, що поєднував наручники. — Тепер ти при двох браслетах, красунчику. Ну, все, бувай.
Поплескала мене по щоці й пішла до невеличкого ярка метрів за сто. Я хотів щось сказати їй, хоча б подякувати, але не зміг. Просто дивився на неї і млів. Вона перейшла на біг, легкий, більше схожий на політ. Добігла, зникла в ярку, потім заревів двигун мотоцикла, шум почав віддалятися. Біла вбивця часто їздила на мотоциклах.
Коли її вже не було чутно, я підвівся. Подивився на тіла потенційних убивць. Знову пощастило. Просто неможливо пощастило! Біла вбивця знищила стільки поважних людей у цій країні, а мене, мене врятувала! Фантастика! Я мав би радіти, але заболіло серце. Я був тренований на чудовиськ, але не на кохання. Торкнувся щоки і плеча, яких торкалася вона. Мені здалося, що я відчуваю запах, від якого мені паморочилося. Зітхнув. Сум, біль, неспокій. Мені наче запекло в серці. Стало нестерпно. Я підійшов, обшукав одного з убитих. Жодних документів. Ну і нехай. Забрав ніж і пішов із ним. Почув, що позаду наближається автомобіль. Побіг полем до того самого ярка, де зникла Біла вбивця. Сховався там, із кущів спостерігав, як приїхав мікроавтобус, із нього вискочили бійці з автоматами і в масках, почали роздивлятися трупи. Потім командир доповідав, що мене немає.
— Та звідки я знаю, куди він дівся? Так, усі ці товариші вбиті. Як убиті? Кулею в голову! У них тут не голови, а розчавлені помідори! Здається, зі снайперки били. Хто? Та звідки я знаю хто? — кричав командир.
Далі я слухати не став, пішов яром. Невдовзі вийшов на путівець, але тримався кущів і дерев, щоб не світитися. Кілька разів наді мною пролітали гвинтокрили, двічі поруч проїздили міліцейські машини. Я пройшов кілометрів десять, навмисно через потічки переходив, на випадок, якщо собак по сліду пустять. Потім вийшов на якийсь хутір. Десяток дворів, половина покинуті, заросли вже дурноклеником. Підійшов до одного з обжитих. Побачив на городі пасіку на півсотні вуликів. Постукав у ворота, натягнув рукава сорочки, щоб не видно було браслетів. Вийшов мужик років під шістдесят. Я спитав, чи немає в нього випити. Він здивовано подивився на мене.