— Нами керують почуття історичної справедливості, — зазначив дипломат, вхожий до Антонеску, — і тільки.
— А чи не занадто рано все це? — посміхнувся німецький посланник.
— Чому? В дипломатії, — відповів шеф східного відділу, — небезпечно бути останнім.
Дипломат явно перегинав, і німецький посланник зрозумів це. Але «гнути» не став — не було чого. Слід щадити самолюбство румунського дипломата: він вважає себе за римлянина, представляє не що-небудь, а великий світ латинян у Троїстому союзі. Муссоліні виродився на політикана, ним не володіє велика державна ідея, тож тільки Антонеску й думає про відродження могутньої держави румунів, яка домінуватиме на Чорному морі й контролюватиме протоки, ключ до Середземномор'я. Нехай собі думає. Рано чи пізно румунів буде відтиснуто з узбережжя Чорного моря, яке стане внутрішнім великонімецьким.
— Я зв'яжуся з Берліном, ваше превосходительство, — пообіцяв посланник.
На цьому аудієнція закінчилась. Шеф східного відділу вважав її значною: він «застовпив» Буковину перший.
… У Загребі та Братіславі повідомлення із Львова вивчали ще пильніше, але вже з огляду на причини амбіціозності, маленькі. Маріонеткові держави Хорватії та Словаччини переживали особливий період «самоусвідомлення». Це «самоусвідомлення», ясна річ, не можна було застосовувати до народів, які розуміли, що живуть вони під німецькою окупацією. Таке «державне усвідомлення» слід визначати, як бюрократичне, або, точніше, плутократичне. Маленькі бездарності, хворобливо честолюбні політикани, клянучись національною ідеєю, служили чужоземцям, беззаперечно підкорялися їхнім наказам, старанно організовували «народно-національні волевиявлення» дружби до «Великої Німеччини» і намагалися при цьому якомога швидше й спритніше влаштувати своє життя — зважаючи на невідоме майбутнє: квіслінг, якого привели до влади окупанти, а не він сам прийшов законно, живе з постійним відчуттям невпевненості у завтрашньому дні. Через це ілюзорну «незалежність» бандерівської України розглядали тут на ще нижчому рівні передусім ті, хто розраховував на посольський чин, на одержання відповідного відділу в «міністерствах» закордонних справ, державної безпеки, оборони, торгівлі, транспорту, культури та зв'язку.
Через це реакція режимів Павеліча й Тіссо була дещо повільніша: годилося налагодити «ланцюг інтересів» — той, хто мріяв про погони «надзвичайного міністра й повноважного посла», мав знайти союзників, пояснити їм вигоду свого призначення; цей союзник, у свою чергу, мусив зацікавити тих, хто «націлювався» на новий департамент, і серед трьох-чотирьох десятків плутократів обов'язково повинен був знайтися такий, хто міг би обговорити цю ідею безпосередньо з Тіссо чи з Павелічем.
Проте на відповідно низькому рівні — з секретарями німецьких посольств — це питання попередньо обговорювалося, а секретар, на відміну од посла, думає не про політику, а про себе, про свою продукцію, про те, наскільки оперативно надішле він до Берліна запис розмови з відповідальним чиновником тієї країни, де він акредитований. До того ж у тому повідомленні він, знов-таки дбаючи про свою кар'єру й аж ніяк не про державну політику, багато чого вигадуватиме, приписуватиме собі лаври узнавання та навернення й без того відданого плюгавця, тож унаслідок його повідомлення може опинитися в центрі уваги керівництва східного департаменту міністерства закордонних справ, а тоді повториться та сама історія: чиновник, до якого потрапив цей запис, виявить максимальну оперативність, бо думатиме про те, щоб повернути цю дрібничку собі на користь, маленькі чиновники Ріббентропа полюбляли дипломатичні інтриги і часто повторювали, що «політика починається з дрібниць, які вчасно помічено, правильно оцінено й запущено у потрібному напрямку».
Так воно й сталося: доки посланники у Будапешті й Бухаресті складали свої докладні меморандуми, рапорти спритних секретарш із Братіслави й Загреба уже лягли на столи чиновників міністерства закордонних справ.
Люди Ріббентропа зрозуміли: настав час їхнього тріумфу. Їхній удар по апарату Розенберга — новому міністерству (як-не-як конкурент) буде нищівний.
Одночасно співробітники Гіммлера — особливо Річе, ад'ютант Гейдріха, — напружено чекали, коли всі документи надійдуть до міністерства закордонних справ, до Ріббен. — тропа: секретар німецького посольства у Загребі був агентом VI управління РСХА і заздалегідь сповістив Шелленбергові, що розмова про «самостійну Україну» відбулася з директором східноєвропейського відділу міністерства закордонних справ «Незалежної держави хорватської» і детальний запис її відправлено до Берліна з нарочним. (Проти того, щоб секретар розписав цю розмову своєму формальному начальству в міністерстві закордонних справ, відомство Гіммлера не заперечувало; навпаки — всяке окозамилювання заохочувалося, оскільки сприяло зростанню свого агента в чужому відомстві).