— Він керівник групи. Номінальний. В усякому разі, — додав Штірліц і відразу ж спіймав себе на тому, що наслідує Магду. Вона промовляла фразу швидко й точно, а потім — у цьому виявилося її жіноче начало — щось додавала таке, що пом'якшувало різкість формулювання. Це було схоже на те, як мати, вилаявши дитя, одразу ж голубить його і починає мовчки гладити по голові. Теплою долонею.
«Це знову од неї — зрозумів Штірліц. — Кажуть, дурне перелається іншим. Неправильно. Гарне набагато краще передається, аніж погане. Якщо, звичайно, добро при цьому не виступає в убранні святенника. Добро мусить уміти по-молодецькому їздити на мотоциклі, танцювати фокстрот і пити вино. Ці зовнішні атрибути звичного зла справжньому добру не стоять на заваді…»
Машина мчала по дорозі до Жешува: ліси здавалися синіми, відчувалася страшенна тиша навкруги; не зустрічалося ні воєнних машин, ні солдатських колон, ні патрулів.
«Як же вони вміло маскуються, — подумав Штірліц. — Як злагоджено працюють їхні машини… А що, коли справді все це велика гра у провокацію? — ужалило його. — Що, коли вони не розпочнуть завтра? Що, коли я став для них каналом і вони грають з Москвою, давно розгадавши мене?»
Він зажмурився на мить, потер пальцями повіки, запалив, примусив себе не думати про цей жах — можливий жах.
— Як Мельник? — запитав Штірліц тільки для того, щоб порушити тишу.
— Це верстат, а не людина. Він піднявся. Йому посадили на гузицю трьох бджіл — неймовірне дикунство! — і він піднявся. Що ви хочете, слов'яни… Звичайно, він багато в чому програє Бандері, ви маєте рацію…
— Я не вважаю, що він програє Бандері в чомусь, — Заперечив Штірліц. — Я так ніколи не вважав, Діц.
— Виходить, я вас тоді неправильно зрозумів? — обережно спитав Діц.
— Неправильно. Адже у Загребі Мочек і Павеліч нам були потрібні однаковою мірою. Чи ж не так?
— Хорватії було уготовано іншу долю.
— Теж правильно. І все-таки ви неправильно зрозуміли мене, дружище… Чом це ви порівняли Мельника з верстатом?
— Він може працювати без кінця-краю, коли його не «вимкнути». Він зараз досліджує довготривалу політику на Україні. Нашу довготривалу політику, — додав Діц багатозначно.
— Перестрибує через етап? Чому?
— Мабуть, він думає, що ближню політику досить чітко зробить бандерівський «Нахтігаль».
— Ви вважаєте, що Мельник хоче зрівняти Бандеру з собою?
— Тобто? — не збагнув Діц.
— Мельник був воєнним шпигуном.
— Дуже цікава думка, — ледь посміхнувся Діц.
— Дарую, — сказав Штірліц. — І забуваю про подарунок.
— Дякую. Очевидно, ви маєте рацію. Він хоче поквитатись. Цікавий нюансик…
— Що, що?
— Я кажу, нюансик цікавий… Коли обоє виваляні у лайні, тоді однакові шанси одмитися.
— Що стосується «нюанспків», не знаю, а з приводу «одмитися»-дуже мудро, Діц, дуже мудро.
Штірліц знову був зібраний і напружений: він уперше зустрівся сьогодні з Діцом віч-на-віч після своєї оказії з Оленою. Кожен з них розумів, що ця зустріч має визначити багато що, коли не все.
Діц знав, що гестапо має своїх людей у системі політичної розвідки Шелленберга. Штірліц, у свою чергу, був переконаний, що його шеф не спромігся одержати жодного «опорного пункту» у відомстві Мюллера. Те, що відбулося два дні тому в краківському військовому готелі, коли Діц порушив закон про чистоту раси, ставило двох цих людей у ситуацію абсолютно виняткову.
Проте існує небезпека виняткового. Як факт за своєю внутрішньою суттю випереджуючий, виняткове стає повним пробним каменем для перевірки людини на міцність, витримку, швидкість і самоконтроль. Інший, опинившись у винятковій ситуації, силкується повернути на себе, на зовнішнє виявлення своєї особистості, частину цього не пізнаного ще часового стану. У цьому випадку часто-густо високе обертається у низьке, трагедійне — у фарс, мудре — у смішне.
Не всі розуміють і відчувають суть виняткового. Найчастіше цей дар відчування мають музиканти і літератори. Цей дар — певною мірою — був притаманний Штірліцу. Тим-то він і не квапив подій, справедливо вважаючи, що коли сталося щось виняткове, то виявляти поспіх, наполегливість, радість, гумор, силу — значить кінець кінцем програти вигране.
Він виходив у своїх міркуваннях з того, що являв собою Діц. Штірліц був певен, що саме поняття «виняткового» той проектує лиш на самого себе тільки через те, що повірив у свою арійську особливість. Тоді як виняткове — це той чи той пік стану людського духу, який впливає на майбутні події. Він, Штірліц, мав рацію. Справді, після того випадку Діц злякався, причаївся, але не для того, щоб завдати удару, а тільки тому, що наївно чекав, коли все забудеться. Ніщо не забувається — ні слово, ні вчинок. Той, хто вірить, що можна забути, той ближчий до плоті, ніж до духу, ближчий до тварини, аніж до людини.