Штірліц чекав цієї зустрічі, він був певен, що Діц захоче зостатися з ним наодинці. Він накреслив ряд можливих ліній поведінки гестапівця, і кожну з тих ліній зіграв уявно, щоб точно підладитись до Діца, коли той пропонуватиме себе.
Штірліц розумів, що на людину не можна тиснути; а на таку, як Діц, і поготів. Коли протиставити йому методи, яких той дотримувався, нічого путнього не вийде: завжди легше боротися проти того, що тобі добре відомо. Значно важче чекати невідомого. Тільки це, вважав Штірліц, дозволить йому тримати Діца в руках, тільки це змусить його видавати «суміжну» інформацію, яка допоможе Штірліцу в службовому зростанні — чого ж іще, як не цього, міг він домагатися компрометацією в готелі?
Допуски імовірностей, часом зовсім фантастичних, — доля людей високоталановитих, позначених іскрою божою. Діц не міг собі уявити, навіщо він потрібен Штірліцу, окрім того, щоб будувати благополуччя на кістках ближнього. Він оддаватиме Штірліцу частину своєї інформації — йому нічого не залишиться робити. Він змусить Штірліца повірити у те, що він йому друг. Нехай старається. Оцього Штірліц і хотів.
… «Опель-адмірал» звернув із безлюдного асфальту шосе Краків — Жешув на добре грейдований путівець коло Дебіци, і за п'ять-сім кілометрів Штірліц побачив інше життя. У синьому смерканні то тут, то там гарчали танки; армійські патрулі світили у вічі гострими променями кишенькових ліхтарів, проносились — у клубах сірої, порізаної підсліпуватими піщинками фар куряви — вантажні машини з солдатами; до кордону залишалося зовсім недалеко — через Жешув на Перемишль.
— Війна, — тихо, ніби сам до себе, промовив Штірліц і заплющив очі.
— Так. Війна й кінець війні одночасно.
— Війна й кінець війні одночасно, — повторив Штірліц, не розплющуючи очей: повз їхній «опель» проходила колона артилерії; гармати були короткоствольні, сильні; солдати їхали на тягачах — із засуканими, немов у м'ясників, рукавами, білозубі, безокі — темні, припорошені провали у надбрів'ях, немов упирі, і Штірліц не міг дивитися на них, він не міг змусити себе спокійно на них дивитися, бо уявляв, аж до холодного жаху уявляв, як руйнівна сталь, що несе смерть, обрушиться на його співгромадян, які зберігають спокій, і які не вдарять перші («А може, не мають змоги? Господи, тоді ще страшніше!»), і які зараз слухають оперету по радіо, повертаються з танців із клубу, милуються немовлям, що розметалося на маленькому ліжечку, сидять над книжкою, шепочуть перші слова кохання — невмілі, ніжні, тихі…
… «Нахтігаль» був вишикуваний тісним каре. Легіонери стояли з повною викладкою — з автоматами на грудях, обвішані довгими, зручними гранатами, з кинджалами у важких металевих чохлах, що зберігали форму тесака — різку, гостру, криваву, — на поясах.
Стецько стояв у центрі, в оточенні Оберлендера, Херцнера, Шухевича, Лебедя та капелана Гриньоха. Стецько був блідий, це помітно було навіть уночі, і його тонкі ніздрі здригалися, немовби він надихався білого і м'якого кокаїну.
— Браття! — голосно, протяжно, мов кавалерійський офіцер, вигукнув Стецько. — На світанку ви ступите на землю України! Ви ступите на землю більшовиків! Великий вождь німецької нації й нової Європи Адольф Гітлер показав нам на ділі, що, перш аніж нести свободу іншим, треба викорчувати зло у себе вдома. Приклад великого фюрера повинен бути для вас священним. Хай же не здригнеться ваша рука! Хай не закрадеться до вашого серця сумнів! Уперед, до перемоги! Хайль Гітлер! Каре протяжно відповіло:
— Зіг хайль!
«Хитро сказав Стецько, — відзначив Штірліц. — Мельник, виходить, марно сподівався зрівнятися з бандерівцями у «грязюці».
Штірліц кілька разів уже помічав, що його почуття обганяють події. Він ще не розумів, що має здіятись, але те, що зараз щось важливе станеться, неодмінно станеться, він почував шкірою, холодом у пальцях, кольками у серці — не думками.
Штірліц відчув правильно: услід за Стецьком вийшов Лебідь.
— Браття! — тихо мовив він, ніби перед ним не тисяча виструнчилась, а п'ять чоловік. — Легіонери! Вас із прихованим жахом чекають комісари, виконкомівці, чекісти, комсомольці, профспілчанці — українці по крові. Не тіште себе ілюзіями — український комісар нам такий самий ворог, як комісар московський, як жид або лях. Око за око! Зуб за зуб! Хайль Гітлер!