— Ні, Миколо. Не змушували. Я до них сам прийшов.
— Мучили вони людей?
— Ні, Миколо. Не мучили. Не мучили, — повторив Буряк, — може, де в іншому місці й мучили, а тут не було мордувань. Не було в нас катувань, Миколо, у нас добре життя було під Советами.
Шухевич тонко верескнув:
— Миколо, перед тобою більшовицький наймит! Він зрадник! Він продався їм! Катуй його так, як ми катуватимемо усіх запроданців на Україні!
— Так то ж дядько Остап, — сказав Микола, повернувшись до Шухевича. — Який же він запроданець?
— Той, хто покриває зрадника, — сам зрадник, Миколо! — гаркнув Шухевич. — Легіон чекає!
— Та ні, — сказав Микола. — Нехай він виспиться, він же геть увесь побитий…
Шухевич повернувся до легіонерів:
— Степане!
Із каре вийшов довготелесий, вайлуватий парубок; він спроквола наблизився до Остапа, довго дивився йому в обличчя, що побіліло під чорною кров'ю, затим видобув із піхов кинджала і простягнув його Миколі.
Микола позадкував од довготелесого, вайлуватого парубка, і тоді той, враз ставши моторним і спритним, ударив непомітним рухом Остапа і, навіть не озирнувшись на нього, поплентався у стрій.
Через годину після страти Шухевич, не давши легіонерам відпочинку, підняв людей по тривозі та й погнав шляхом на Львів, щоб увійти до міста разом із німцями. Цей наказ, який надійшов од Бандери, був і для Шухевича несподіваним, але, судячи з того, що Оберлендер погодився з «вождем», усе було узгоджено нагорі. Треба — значить, треба: «Вперед, до перемоги, хайль!»
«Центр.
Серед апарату РСХА помітно розгубленість — всенародний опір агресії, той опір, який чинять частини Червоної Армії та прикордонники, очевидно, здається «колегам» несподіванкою — і Бандера і Мельник говорили прямо протилежне, запевняючи своїх керівників, що народ України зустрічатиме Гітлера як визволителя. А насправді точаться криваві бої, українське, російське, польське населення тутешньої місцевості йде в ліси, починаються диверсії проти агресорів — щоправда, ще неорганізовані, а проте вельми відчутні. Солдатам заборонено ходити ввечері по окупованих селах, заборонено ходити по одному, без зброї.
«Нахтігаль» показав себе з першої години війни групою сп'янілих од крові карних злочинців: у селі Підлісному, там, де було організовано перший у Західній Україні колгосп, бандерівці розстріляли весь радянський актив, до того ж розстрілювали ланкових, колгоспних бригадирів, орденоносців на очах у маленьких дітей та батьків.
З'явилась листівка (рукописна), яка розповідає про звіряче вбивство Василя та Ольги Коцьок, соратників Івана Франка. Вирізано сім'ю легендарного Пелехатого.
Українці переховують у себе вдома тих, хто уцілів з російських та єврейських родин, незважаючи на загрозу розстрілу.
Потрібний негайний зв'язок.
Прошу виділити — якщо можливо — українського чекіста, знайомого з місцевими умовами: зв'язок потрібен постійний і двосторонній. Пароль зв'язківця: «Ви зовсім не змінилися з часів «Куїн Мері». Відповідь: «Ви теж пливли на тому судні? У якому класі?» — «У другому».
Юстас».
Коли тріскотливі мотоцикли «Нахтігаля» пронеслися вулицями Львова, де ще всі спали, Роман Шухевич нахилився до Оберлендера, який сидів поруч нього у труській колясці, й ослаблим од хвилювання голосом прокричав:
— Одразу на Святоюрську гору, еге?!
Оберлендер кивнув мовчки головою, підняв на лоба великі окуляри — обличчя сіре, тільки зуби сліпучо-білі та білки здаються переливчасто-перламутровими.
— Хвилюєтесь? — спитав він.
— А ви?
— А я ні. Як то кажуть, не сотвори собі кумира.
— Це ви без кумира можете, а ми — ні. — Шухевич торкнувся плеча мотоцикліста й наказав йому: — До Шептицького!
Глава уніатської церкви митрополит Андрій Шептицький, на людях граф Роман, сидів коло вікна на другому поверсі свого будинку, на вершині святого Юра, і важко дивився на місто, що розкинулося під ним, на ще не освітлені сонячним промінням церковні бані, на черепичні дахи, котрі, здавалось, узялися ранньою жовтневою памороззю, і на строгі лінії алей, по яких він угадував назви вулиць.
Він сидів у важкій задумі — прездоровий старець із сивою бородою, що спадала на широкі груди; очі йому, здавалось, аж палали на обличчі, поораному різкими зморшками; величезні руки лежали на поручнях коляски, тож і не можна було уявити собі, що цей велетень давно вже не має сили спертися, устати на весь свій двометровий зріст, підійти до вікна, притулитись опуклим чолом до холодної шибки, відчути запах квітів на клумбі і легкі подуви світанкового, липового, гіркуватого, з димком вітру.