— Допишіть що-небудь про українську націю, соборність і самостійність, — прошепотів митрополит. — Я підпишу. Ідіть з миром, мені треба побути самому.
… Дмитро Михайленко, професор-єгиптолог, у списках бандерівців значився під номером 52.
Він не евакуювався, бо місцеві справи мало цікавили його: пін був заглиблений у минуле, в еру Сонця, коли у Нільській долині фараон Аменхотеп тримав на дужих своїх руках новонародженого сина й відчував, як гріється під живодайним промінням світила зморщена шкірочка на обличчі у немовляти, набуваючи тужавого, глибинного кольору бронзи.
Михайленко розмірковував над ерою першої Реформації, і сухий ляскіт пострілів, брязкання танкових гусениць, п'яні пісні солдатів не тривожили його — це все суєта, це минеться, це, як і життя людське, ненадовго…
Головне — залишити по собі ідею. Нехай вона дістанеться не тим, то цим. Виникнувши, вона стає безсмертна, втілюючи у собі безсмертя автора.
Він працював по п'ятнадцять годин, устаючи із-за столу аж тоді, коли вже терпли хворі ноги; Михайленко писав сторінку за сторінкою, відчуваючи, що зараз тільки й стало виходити по-справжньому, бо виходить те, що любиш, що стало твоїм і чому ти сам оддав себе до кінця.
Слова випереджали думку, треба було встигати, треба було йти за цією сукупною нерозривністю ідей і дійства, образу й руху руки, яка стискала перо.
«Колись зарозумілі Фіви, сягнувши високості, піднесли свого бога — могутнього Амона і фараона, людину, котра стала святою, перетворилася за велінням жерців на всемогутню, — писав він. — Під його знаменами йшли колони військ. З його зображеннями в руках запорошені воїни вривалися в міста азіатів, грабуючи будинки і крамниці переможених. Повержена до ніг єгиптян Азія була розтоптана й зневажена. Амон закликав продовжувати агресію, тому що вона потрібна була жерцям, які одержували дари і призначення на посаду охоронців завойованих областей. Га коли б воїни Амона продовжували свій похід і далі, столиця була б лише номінально столицею, влада царя поступово деформувалася б у владу царків, а велич держави поступалася б місцем багатству й ситості тих, хто думав про себе, а не про престиж справи.
Аменхотеп, який споруджував велетенські статуї могутнього Амона, залишившись на самоті, коли жерці, згинаючись у поклонах, виходили з його покоїв, думав, як повалити того, на честь кого він зводив храми й виголошував урочисті клятви: великого скидають найближчі, хто відчув смак власної величі.
Аменхотеп розумів, що жерці й воєначальники, котрі підповзали до нього смиренно і рабськи, лише терплять його так само, як воїн терпить тягар щита, що захищає од ворожих стріл.
Стратег і воїн, Аменхотеп розумівся на політичній боротьбі: при підтримці жерців, причому не всіх, а наймолодших, тих, які ще но були верховними, а тільки мріяли про те, щоб верховними стати, він провів указ про спорудження власної статуї.
— Я розумію, — говорив фараон своїм молодим помічникам, — що дехто із старців може кинути у мене камінь: придворні скульптори пропонують зробити мою статую ««ввишки сорок ліктів — в цьому, звичайно, є доля виклику традиціям великого Амона. Але ж не мою особу буде прославлено художниками, а слабий символ нашої державної могутності, яка охороняє хліборобів, збагачує казку й підносить вас, моїх радників і друзів.
Аменхотеп розраховував перемогти поступово. Після того, як статую на його честь було висічено і встановлено, він — знову ж таки при підтримці молодих жерців — хотів провести закон, за яким фараон віднині ставав єдиним сипом сонця Ра і виразником його задумів. Таким чином, ера Амона відходила у минуле.
Молоді зрозуміли: якщо це станеться, тоді вони не зможуть одержувати блага так, як одержували зараз, використовуючи глухі, приховані незгоди між старими, верховними, та фараоном, який пнеться стати над ними всіма разом.
Законопроект не було запроваджено в життя. Повернення до бога сонця Ра не дістало стійкої більшості в раді жерців, оскільки ті розуміли: визнавши Аменхотепа сином Сонця, вони самі будуть приречені в усьому йти за ним, тоді як вони хотіли, щоб фараон додержувався їхніх, помазаників Амона, приписів.