Можна ділитись хлібом, не можна ділитися владою. Коли Нефертіті сказала, що друзі можуть стати у пригоді хоча б під час прийому послів, фараон вигнав її, страждаючи і плачучи ночами: справа вимагає фанатизму від того, хто вірить у її святість. Той, хто вже надумався, мусить бути впевнений, що геть усі довкола — такі самі раби його замислу, як і він сам. В'язниці були переповнені острожниками. Страчували й уночі — пори Сонця не вистачало, щоб убивати тих, хто вірував у старого звичного бога.
Бажання побачити задум здійсненим поглинає людину. Фараон був ніби одягнутий серед голих, один знаючий серед темної юрми. Він збудував своє сонячне місто на крові й ремствуванні, тож і місто це було чудом світу; але кара не доказ, віра не приходить з палацу, проголошена озброєним воїном, — віра народжується у дружній бесіді, у розмові рівноправних…»
Михайленко відірвався од рукопису, бо почув якийсь галас і крик, і зрозумів, що лементує його дружина; він хотів був вичитати домашнім за те, що вони поводяться, мов оті вандали, але не встиг навіть обернутися, тому що бандерівці схопили його за горло, заломили руки за спину, вдарили по тонкій, пергаментній шиї, потягли східцями вниз, і Михайленко нічого не міг зрозуміти й усе боявся, що забуде оту фразу, яка була в голові у нього, а потім його упхнули до машини та й кинули на забльоване днище кузова, наступивши кованим чоботом на вухо, і він аж тільки тоді взяв утямки, що ідею свою всім віддавати не можна — віддавати її можна тому, хто має право мислити…
Його повісили через сім годин на балконі будинку, де отаборився бандерівський штаб. Пахло квітучою липиною, дарма що час її цвітіння минув.
Тарас Маларчук вийшов з операційної, примостився на високому кріслі, ще слизькому, бо зовсім недавно його пофарбували якоюсь особливою емаллю, присланою з Києва, відкинувся на спинку і змусив себе розслабитись: руки його, аж по лікоть у крові, упали вздовж тіла, він відчув тремтіння в ногах — п'ять операцій підряд, переважно діти, осколкові поранення…
Він заплющив очі й одразу ж поринув у химерне небуття: сну не було, але він не чув звуків навколо себе, далеких пострілів, криків поранених, метушливої біганини сестер і лікарів, важкої ходи військових санітарів, які носили ноші з трупами, гупаючи важкими, що не встигли ще пропилитися, чобітьми. Тарас Маларчук бачив дивні барви — густо-червоне було в сусідстві з криваво-червоним, усе це повільно заливалося жовто-зеленим, гнійним; він стогнав, і хірургічна сестра Оксана Тимофіївна, яка стояла поряд, не наважувалася торкнути його за плече, дарма що на столі вже лежав хлопчик із стегном, розпанаханим осколком, — врятувати навряд чи пощастить, надто багато втрачено крові.
— Тарасе Микитовичу, — шепнула вона, коли хлопчиків крик став нестерпний, пронизливий, передсмертний, — Тapace Микитовичу, голубчику…
Маларчук рвучко підвівся, начебто й не поринав щойно у липке, бридливе забуття.
— Що? — запитав, відчуваючи гудіння в голові. — Що, люба? Уже готовий?
— Атож. На столі.
— Наркоз?
— Еге. Чекають на вас…
Маларчук зайшов до маленького кабінетика при операційній, підставив голову під струмінь крижаної води і довго стояв, обіпершись довгими своїми пальцями («Схожі на рахманіновські», — казали друзі) на холодну емаль раковини. Він ждав, поки вгамуються молоточки у скронях і припиниться повільне тремтіння на обличчі: усі оті шість днів (від початку війни), що йому довелося прожити у клініці, оперуючи цілу добу, були немов якесь страхіття і мара: здавалось, ущипни себе за щоку — й усе скінчиться, все стане, як і раніш, не буде оцих сирен повітряної тривоги, що вимотували всю душу, зойків поранених дівчаток, передсмертного старечого харчання хлопчиків…
— Тарасе Микитовичу, — почув він крізь шум води, — голубчику…
— Іду…
Маларчук закрутив воду, розтер голову сухим, шорстким вафельним рушником, що пахнув теплом, попросив хірургічну сестру приготувати порошок пірамідону з кофеїном, запив ліки міцним чаєм і подибав до операційної.