Він оглянув жовте хлопчикове обличчя, страшну осколкову рану, розпанахане стегно, потрощені трубки кісток («Цукрова, — дивно посміхаючись, жартував професор, коли Маларчук навчався в інституті, — поламаєш — не збереш і не постулюєш»). Маларчук раптом відчув, що плаче: діти граються у війну, дорослі воюють, але ж у першу чергу діти гинуть. Добрий розум ученого, який створив аероплан, що є кроком у подоланні часу і простору, обернувся вандалізмом; розум як символ вандалізму — що може бути протиприродніше? Розум, роздвоєний злою хіттю кайзерів, монархів, прем'єрів, фюрерів, фельдмаршалів; розум конструктора літака, змушеного зробити його бомбовозом, і хірурга; архітектора, що став сапером, який не будує, а знищує, і бібліотекаря, котрий зберігає мудрість світу і робить її доступною людям добрим і лихим: кожен знаходить те, що шукає.
— Тарасе Микитовичу…
— Скальпель, — сказав Маларчук, — витріть мені очі й не базікайте.
… У житті кожної людини бувають такі хвилини, коли її охоплює палке й нічим не обмежене бажання протиставити неправді істину. Певно, це бажання властиве тій вищій логіці, що спонукає на людські вчинки, впливаючи на розвиток історичного прогресу, підпорядковуючи дрібне, корисливо-особисте загальному, високому, спрямованому в майбутнє. Бажання це стає здійсненним тоді, коли людина має не тільки знання, але й вищу навичку свого ремесла. Мрійник, позбавлений уміння, може бути лише ферментом добра, тож і пам'ять про нього зникне з його зникненням. Людина, яка підкорила свою мрію справі, ремеслу, навичці, залишається у пам'яті поколінь навіки, як Леонардо, Фарадей, Менделєєв, Ейнштейн і Туполев.
Маларчук зробив неможливе: він урятував життя дитині, і залишилася остання дрібничка — зшити рану так, як це міг зробити тільки він.
Маларчук почав стягувати — упевненим, здавалося б, рухом дужої руки — краї рани, і в цей час до операційної удерлися бандерівці з «Нахтігаля».
— Геть звідси! — хрипким голосом закричав Маларчук. — Хто пустив?!
Бандерівці схопили його за шию — своїм улюбленим, натренованим бандитським прийомом, кинули на червоно-білу кахляну підлогу і, штурхаючи ногами, потягли до виходу.
Маларчук, приловчившись, звівся на ноги, вдарив гострими кісточками довгих пальців когось по червоному, п'яному обличчю, що аж здригалося від сміху, хотів був ударити ще одного, але його стукнули автоматом по потилиці, і він, упавши, знепритомнів…
… У списку Миколи Лебедя хірург Тарас Маларчук, депутат обласної Ради депутатів трудящих, був під номером 516. А що Маларчук був українець, то його мали скарати на смерть після засідання трійки ОУН, яка була створена для того, щоб чинити суд над українськими комуністами і комсомольцями.
— У нас буде все за законом, — говорив Лебідь, — ми писатимемо вироки на крейдяному папері, а протоколи допитів друкуватимемо на машинці — для науки нащадкам…
… Маларчука завели до темної кімнати — вікна заслонені важкими портьєрами, коштовні, м'які меблі, у каміні палахкотить вогонь, дарма що й так жарко — дихати нічим.
Троє чоловіків сиділи за великим письмовим столом, і Маларчукові здалося, що в цьому кабінеті зовсім недавно все було розгромлено, а потім швидко, за кілька годин дано лад, але лад новий: портрети Гітлера і Бандери на стінах, бронзовий, коштовний, на легенькому, сімнадцятого століття, столику важкий годинник, що його колишній хазяїн ніколи там не поставив би; надто маленьке, жіноче чорнильне приладдя на величезному письмовому столі — усе це здавалося випадковим тут і свідчило про несмак тих, хто давав лад після хаосу.
— Ну що, Маларчук? — мовив той, що сидів у кріслі за столом. — Догрався?
— Хто ви такі?
— Ти мені ще порозпитуй, порозпитуй, — сказав миршавенький, що примостився ліворуч од того, який був у центрі, — ти відповідай, собача мордо, тут ми запитуватимемо: голова і його колегія.
— Поясни нам, Маларчук, як ти, українець, талановитий лікар, міг зрадити Україну більшовикам? — вів далі голова.
— А як ваші сволоцюги могли вбити хлопчика на операційному столі? Українського хлопчика…
Миршавенький бандерівець схопився із стільця, підскочив до Маларчука, замахнувся, але вдарити не встиг — полетів на підлогу: реакція у хірурга була блискавична.
Миршавенький заскріб нігтями кобуру, матюкнувся, але голова спинив його.
— Тарасе, — мовив він особливим, проникливим голосом, — ти подобаєшся мені, Тарасе. Я хочу врятувати тебе. Я звертаюся до тебе, як до обдуреного. Скинь полуду з очей. Згадай, скільки українських інтелігентів, таких самих, як ти, російський цар кинув до в'язниці й на заслання?