— А ти згадай, скільки російських інтелігентів цар згноїв на каторзі, — одказав Маларчук. — Полічити? Чи не треба?
— Ти ж говориш зі мною українською мовою, Тарасе. А нашу мову російський цар заборонив у школі вивчати, нас хотіли залишити німими, Тарасе…
— А Побєдоносцев, який забороняв росіянам вивчати російську, наказуючи зубрити церковнослов'янську? — Маларчук посміхнувся. — Ти зі мною в теорії не грайся — програєш.
— Не програю, — переконливо сказав голова і, обійшовши стіл, запропонував Тарасові німецьку сигарету. Забачивши посмішку хірурга, пояснив — Скоро свої випускатимемо, не думай… Скажи мені, Тарасе: як ти міг служити москалям, коли вони стільки років паскудили нашу землю, топтали її, як завойовники?
— Не Москва прийшла до нас, а ми прийшли до Москви по допомогу, Хмельницький просив у Москви захисту, коли і Швеція, і Крим, і Туреччина відмовилися допомогти нам у боротьбі проти Польщі. Це ж хрестоматія, голово… Ти давниною не грай, — кажу ж бо, програєш: ти Дорошенка згадай, який оддав Україну турецькому султанові, ти Виговського згадай, який оддав Україну Польщі, ти Мазепи не забудь, який оддав нас Карлові шведському, ти Петлюри не забувай, який передав нас усіх гамузом Піл-судському… Ти Москви не чіпай, голово, без неї сутужно було б Україні, ох як сутужно… Отож кінчай спектакль, голово, починай уже краще свої методи, я про них наслухався…
— Чекісти інструктували?
— Це байдуже хто… Наші принаймні.
— Гаразд. Ось тобі перо й папір, пиши текст і йди собі додому, на тобі он лиця немає, одіспатися треба…
— Який же текст мені писати?
— А ось який: «Обдурений більшовиками, московськими бандюгами, які приневолили мене стати членом їхньої злочинної партії, я заявляю, що нині, коли Україна стала вільною, оддам усі свої сили та знання на благо моєї держави». Число і підпис.
— Не число, а дата, — поправив його Маларчук. — Голово, ти мови нашої не знаєш… А написати я тобі можу ось що: «Був, є і помру комуністом. Хай живе Українська Радянська Республіка. Дата: 30 червня, підпис — хірург Маларчук, український більшовик».
Тараса Маларчука втопили у ванні, тут же, у квартирі, де улаштувалася бандерівська трійка. Його дружину Наталку спершу зґвалтували на очах у дітей, а потім закололи багнетами. Доньку, п'ятирічну Марію, викинули з вікна, і вона, підстрибнувши, ніби м'яч, залишилася на асфальті крихітною грудочкою з лляним волоссям, а сина, трирічного Михайла, застрелили з дамського браунінга, випробовуючи силу цього малесенького пістолетика, купленого випадково на краківському товчку…
«ЩО ЛЮДИНІ ТРЕБА?»
… Трушницький оглянув свій хор — музикантів везли в обозі, слідом за кухнями: сіро-зелені мундири запорошилися і здавалися повитягуваними із старого мотлоху. Від того чепурного лиску, що був уночі двадцять першого червня, не залишилося й сліду.
Людські обличчя також видавалися запорошеними, дарма що всім дали кімнати для постою, де можна було умитися й відпочити. Мабуть, позначилося хвилювання цих днів: хвилювання або красить людину, якщо це хвилювання неприховане, радісне, своє; або робить старим, позначаючи тривогою та відповідальністю, особливо коли все розвивається стрімко, стихійно і неясно, куди п о-верне.
Трушницький дивився на своїх музикантів стомленими очима, в яких поволі закипали сльози. Усі вони, та й сам він мріяли прийти сюди, на батьківщину, вулицями, усипаними квітами, у криках радості, у тому галасі загальних веселощів і звільненості, що в ньому завжди лине музика, велична музика Вагнера чи Глінки, але тут, на Україні, на їхній Україні, музики не було; зустрічала їх безлюдна тиша вдень, постріли українських патріотів, які пішли у підпілля в перші ж години окупації, вночі.
А Глінку і зовсім тепер було заборонено — росіянин.
Усі його хористи і сам він мріяли, як вийдуть вони з своїми піснями на вулиці, але німецький офіцер у чорному, який завітав до них з ад'ютантом Романа Шухевича, суворо наказав:
— Без нашого дозволу ніяких привселюдних збіговиськ не влаштовувати. До нас дійшли чутки, що ви збираєтесь дати сьогодні відкритий концерт, — це неприпустимо. Усі ваші ноти я візьму з собою: тексти пісень мають пройти воєнну цензуру.
Трушницький тоді подумав, що найстрашніше — це коли маленькі гітлери доводять людину до такого стану, коли вона змушена виправдувати для самої себе ідіотизм того, що відбувається. А що навіть невільній (як за умов нацистського панування) людині доволі важко брехати собі, то вона мусить вигадати таку логіку, яка була б переконливою і доказовою, а це важко, дуже важко, бо «друге я» не прощає «я першому» слабкого місця у доказах, тож і стає людина неначе зміюка — вертка, хитра, мудра і — аж у глибині душі — глибоко, безповоротно нечесна, котра розуміє оцю свою нечесність, а тому й пропаща. Надто ж це страшно для митця, думав Трушницький, бо він творить, а творення, яке базується на хисткому фундаменті споконвічної брехні, завжди втрачає через неповноцінність, вагання й отой зловісний брак думок, що прирікає людину на постійне відчуття власної пересічності — непотрібності, інакше кажучи…