— Ну що? — запитав Трушницький колег. — Почнемо репетицію?
Хористи легіону зібралися на площі Ринку в будинку «Просвіти», у тісному й запиленому залі з погано вимитими вікнами, що деренчали од брязкоту танкових переїздів.
Хтось сказав:
— Та воно вже й ніколи. За годину будуть збори.
— Слова «Хорста Весселя» всі пам'ятають?
— Пам'ятаємо, — одповіли хористи утомлено.
— Починаємо з «Хорста Весселя», дуже піднесено, з силою, — неголосно мовив Трушницький, — а затим наш гімн… Так, так, — ніби угадавши заперечення хористів, ще тихіше додав Трушницький — Усе розумію, друзі. Але така вказівка керівництва: спершу німецьку пісню, спершу німецьку.
— Тут платівки взяли серед трофеїв, є академічна капела з Києва… Може, послухаємо? — запропонував хтось.
— А грамофон? — спитав Трушницький. — Та й потім — репертуар який?
— Класика, — відповів ведучий бас. Українська класика. А патефон роздобув Пилипенко.
Хористи зібралися у тісне коло, накрутили патефон і поставили платівку. Коли обов'язкове гадюче шипіння скінчилось і залунав спокійний бас Паторжинського, усі знітилися, немов поменшали на зріст.
Музика скінчилась, усі довго мовчали, а потім Трушницький жалібно одкашлявся і сказав:
— Нумо лишень як співанку «Аве Марію»…
Він застидався свого слова «як», але зрозумів, що воно породжене розгубленістю і гострим відчуттям своєї самотньої непотрібності, і, щоб хоч якось заглушити це безнадійне своє почуття, зробив помах рукою, запрошуючи до праці…
Та й полилися солодкі звуки вічної музики.
«Це пам'ять по дітях пана Ладислава та старій, — вжахнувся нараз Трушницький, — через те й тягне мене до неї, ночами її чую. Адже я винен у всьому, один я, — признався нарешті він собі, зроджуючи рукою злитий хор голосів, що підносили любов святої діви, — тільки я і ніхто інший. Господи, прости мене, адже я не мав лихого наміру, адже я виконав тільки прохання…»
Тонкий слух Трушницького різко вдарило — хтось грюкнув дверима і, грубо тупаючи чобітьми, пішов по залу. Трушницький обернувся: до нього посміхався Лебідь — розчервонілий, молодий, в ошатному мундирі.
— Послухайте, Трушницький, — не звертаючи уваги на велику музику, промовив він, і ніхто його не почув би — тільки музикант може відрізнити серед сотні інструментів у оркестрі неправильний фа дієз від фа бемоля, а вже різкий, високий голос, такий противний духові й змісту цієї музики, — і поготів. — Послухайте, — повторив Лебідь, — перервіть репетицію, треба з'їздити до театру. Ми призначили вас на головного режисера. Чи на головного диригента — що у вас вважають за важливіше?
Хористи — врозбрід, набігаючи одне на одного завмираючими тактами, — замовкли.
— Завтра потрібно дати спектакль, — вів далі Лебідь. — Наш. Національний. Їдьмо. Нехай тут замість вас хто-не-будь помахає. — І він засміявся.
… Чи багато треба хормейстерові? Щойно він карався, і плакав, і ненавидів Лебедя, — кожний норовить свою провину перекласти на іншого, на того, хто більший, а от прийшов він, отой Лебідь, та й сказав про театр і про те, що його, Трушницького, призначено на головного режисера, і вже обличчя «ідеологове» не здається таким червоним, ситим, самовдоволеним, і вже бачить хормейстер молоді зморщечки під очима, і припускає він думку, що зморщечки оті породжені стражданням, таким самим глибоким, яким здається Трушницькому його власне страждання, і не розуміє він, що різниця між поняттям «страждання» і «незручність» недоступна Лебедеві, тож по-справжньому звинувачувати його в цьому не можна: кожному уготовано й одпущено тільки те, що одпущено й уготовано, — а що Лебедеві, окрім бандитства й люті, уготовано?
… У театрі було похмуро, тихо, урочисто: Трушницький доторкнувся пальцями до важкого оксамиту крісла, і несподівано дика, забута, хлопчача, гордовита радість вибухнула в ньому, і він почув ревище глядачів, побачив себе — у фраку, за диригентським пультом, із змокрілим чолом, у низькому поклоні, і відчув він очі музикантів, їхні швидкі пальці, що легко тримали смички, якими вони розмірено ударяли по струнах, — оркестр тільки так виражає своє захоплення й глибоку повагу до диригента.