Трушницький схлипнув, ухопив гарячу Лебедєву руку своїми холодними, довгими та швидкими пальцями, стиснув її і тихо прошепотів:
— Дякую вам, любий! За все низенько вам дякую!
Та коли він промовив це, перед очима знову постало обличчя пана Ладислава, який жалібно поривався до дітей. Трушницький весь напружився, відігнав од себе видіння і сказав собі, що це од диявола. Адже тільки він, тільки диявол, частину виставляє попереду цілого. Ця думка народилася в ньому раптово, і він так само раптово вигадав струнку логічну формулу, за якою все гарно й розумно вибудовувалося: страждання одного угодне богові в ім'я щастя тисяч. Страждання пана Ладислава, який дав йому, Трушницькому, притулок і напував у кухні самогоном, залишав од своєї скромної вечері буряк та шматок хліба, було за логікою людини, котра дістала у володіння театр, той театр, що однині належатиме його мистецтву, угодне Всевишньому. Тож Трушницький тут ні при чому, — він тільки виразник волі, людина, що прийшла іззовні.
… А як же із сльозинкою скривдженого дитинчати, за яку можна і треба віддати весь світ?
Член Спілки радянських письменників Тадеуш Бой-Желенський, у списках бандерівців 777-й, не встиг виїхати зі Львова, тому що його величезна бібліотека, яку він збирав більш як двадцять років, працюючи над перекладами Стендаля, Бальзака, Доде, Меріме, Діккенса, Теккерея, була ще не до кінця спакована: ніхто не міг передбачити, що німці увірвуться до Львова через тиждень після початку війни.
А бібліотека стала частиною самого Бой-Желенського, кожна книжка була для нього немов улюблений співрозмовник, який щиро відкриває свої заповітні знання й почуття: він не міг покинути своїх друзів — він не втішав себе ілюзіями з приводу того, що станеться з книжками, коли прийдуть нацисти.
Вночі тридцятого, зрозумівши, що він не встигне зібрати свою бібліотеку і не зможе відправити її в тил, Бой ходив уздовж стелажів, діставав книжки, гладив їх, мов кошенят, розгортав сторінки релігійним, легким, шанобливим порухом, торкався лагідним поглядом рядків, убирав їх у себе, знаходячи заспокоєння у високій мудрості знань та почуттів.
— Бідні мої друзі, — шепотів він, — любі мої, я не залишу вас.
Очі його наштовхнулись на рядок: «Батьки полишають дітям не розум свій, а пристрасті». Бой усміхнувся, подумавши, що друзі, на відміну од батьків, оддають іншим свої думки, а думки вищі за пристрасті: оддати думки може лише той, хто своє я вважає надбанням світу і думає не про себе — про всіх.
Він став брати книжки, уголос шепотіти сторінки, називати номер рядка і читати фрази: колись він так гадав собі на біблії. Він пам'ятав п'ять таких гадань, у найважчі дні його життя: «Як місто зруйноване без стін, так людина, що не володіє духом своїм»; «Не відповідай нерозумному з дурного розуму його, щоб він не став мудрим в очах твоїх»; «Краще одверте викриття, ніж прихована любов»; «І немає влади… над днем смерті, і немає порятунку в цій боротьбі, і не спасе нечестя нечестивого»; «І повернувся я і бачив під сонцем, що неспритним дістається успішний біг, нехоробрим — перемога, немудрим — хліб, і нерозумним — багатство, і неудатним — прихильність, але час і випадок для всіх них. Бо людина не знає свого часу»; «Як риби попадаються у згубну сіть і як птахи заплутуються у сильцях, так сини людські ловляться у тяжкий час, коли він несподівано надходить на них».
Бой заходився знімати книжку за книжкою, і, заплющивши очі, шепотів номер сторінки, рядок, і розгортав, і рядки були дивні, безладні, але в тій дивній безладності він відчував ту тривогу, яку відчували його друзі; вони неначе благали його: «Тікай, врятуйся, ми не ремствуємо. Ми знали цілі віки безумств і крові — ми пережили це. Ми пережили це через те, що люди, які створили нас, дивилися поверх бар'єрів часу, вони думали про кінцеву правду, а не про хвилину несправедливості. Іди і ти повернешся; зоставшись — загинеш».
Бой ходив уздовж стелажів, на яких стояли його давні друзі, та й хитав головою, немовби відповідаючи їм: «Я знаю, ваші слова щирі, але коли я піду, у ваші серця прийде розчарування: часто ми говоримо тільки для того, щоб почути заперечення, ми чекаємо незгоди, а погодитися завжди легше. Коли поранений боєць просить друга іти, щоб той міг урятуватися, він щирий у своєму проханні, проте який він буває вдячний, коли друг не йде і залишається з ним, зустрічаючи загибель разом. Помирати страшно самому, на людях і смерть красна, на людях легше віддати себе, бо ти віриш, що це запам'ятають інші і пам'ять про тебе залишиться, отже, залишишся й ти, смертю смерть перемігши».