Роман «Третя Рота» — це яскравий зразок мемуарної прози. При відсутності щоденників і наявності дуже невеликої кількості листів В. Сосюри цінність такого автобіографічного матеріалу надзвичайно велика. О. Пушкін дуже високо цінував твори такого жанру. У «Подорожі в Арзрум» він шкодує, що Грибоедов не залишив автобіографічних записів, і написати біографію поета — це обов'язок його друзів. «Замечательные люди исчезают у нас, не оставляя по себе следов. Мы ленивы и нелюбопытны!» — ось який докір кидається сучасникам видатних майстрів слова, що має бути пересторогою для всіх прийдешніх поколінь. Говорячи про «Записки Байрона», Пушкін немовби радіє з того, що вони пропали, але насправді бере під оборону генія, який часто бував незахищеним від натовпу з його іноді нездоровим інтересом до інтимних і побутових подробиць приватного життя: «Зачем жалеешь ты о потере записок Байрона? черт с ними! слава богу, что потеряны. Он исповедался в своих стихах, невольно, увлеченный восторгом поэзий. В хладнокровной прозе он бы лгал и хитрил, то стараясь блеснуть искренностью, то марая своих врагов. Его бы уличили, как уличили Руссо, — а там злоба и клевета снова бы восторжествовали. Оставь любопытство толпе и будь заодно с гением… Мы знаем Байрона довольно. Видели его на троне славы, видели в мучениях великой души, видели в гробе посреди воскрешающей Греции. — Охота тебе видеть его па судне. Толпа жадно читает исповеди, записки etc., потому что в подлости своей радуется унижению высокого, слабостями могущего. При открытии всякой мерзости она в восхищении. Он мал, как и мы, он мерзок, как мы! Врете, подлецы: он мал и мерзок — не так как вы — иначе». Але така думка не виключає й іншої позиції Пушкіна: у листопаді 1825 p. він писав свої мемуари, які змушений був знищити після грудневого повстання декабристів. При цьому він із властивим йому захопленням відзначав: «Писать свои Memoіres заманчиво и приятно. Никого так не любишь, никого так не знаешь, как самого себя. Предмет неистощимый. Но трудно. Не лгать — можно; быть искренним — невозможность физическая. Перо иногда остановится, как с разбега перед пропастью — на том, что посторонний прочел бы равнодушно. Презирать — braver — суд людей не трудно; презирать суд собственный невозможно».
Ще й досі багато щирих шанувальників таланту В. Сосюри — письменників, лікарів, учителів, вчених — розповідають цікаві епізоди, що перетворилися в легенди, як поет натхненно читав той чи інший твір, який так і залишився неопублікованим і невідомим сучасному читачеві. Міг навіть дати почитати рукопис і не вимагати його повернення, що й траплялося а його недрукованими творами. Створене своєю поетичного уявою він не вважав тільки своєю власністю — воно вже належало народу. Тепер же ця легенда став реальністю — читач одержує твори, які десятиліттями лежали в архівах і не були доступними навіть найвужчому колу дослідників.
Павло Тичина, даруючи авторові «Червоної зими» видання «Вибрані твори» (1957) у трьох томах, на першій книзі зробив такий напис: «Дорогому Володимиру Миколайовичу Сосюрі — одному з найбільших поетів Радянської України, — та ні, — поетів усього світуї Лірик, — а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний — а разом з тим — бойовий у нього тон, наступальний. Та хіба можна в короткому цьому напису висловити все те, що я про В. М. почуваю! З любов'ю давньою, «непреходящей» любов'ю П. Тичина».