Вона мовчки витягне води, спершу наллє мені, а потім собі й піде, свята й повна сяйва для мого маленького дитячого серця, жінка-тру жениця з великої літери.
А таких мільйони.
Потім уже, на фронтах громадянської війни, ми йдемо, після тифу, в обозі, худі, виснажені, жовті й голодні.
Йдемо через село.
А біля воріт стоять гладкі куркулихи й, склавши хрестом руки на своїх високих, повних сала й молока грудях, співчутливо хитають своїми свинячими головами.
А хліба дадуть?
— Давай білизну!
А де її візьмеш тоді, білизну, коли ми її давно проміняли на хліб.
А бідна жінка мовчки винесе нам з останнього буханку хліба, а то й нагодує кислим молоком із мамалигою.
Святі й прекрасні жінки нашого народу!
Вони мовчки робили своє святе діло.
А куркулихи не жінки нашого народу. То потвора без душі, які не мають ніякісінького права зватися людьми.
Василь Костянтинів, що потім, у війну, був добровільцем батальйонів смерті, мені подобався. Красивий, чорнобривий і хоробрий, він був дуже сильний і запальний.
Мені тільки не подобалось, що він такий жорстокий.
Я бачив, як Василь з волоськими хлопцями (сам він теж волох) убивали на глинищі біля Дінця собаку.
Вони це робили радісно і завзято, а Василь аж гарчав од насолоди, коли забивав ломакою гостру кістку собаці у залите кров'ю око…
І був ще на селі один Василь Костянтинів з могучим басом. Він з усієї сили бив себе кирпичиною в свої груди, що гули, як орган, і доісторичний крик його, мабуть, долітав од нашої хати до заводу. Він потім став червоногвардійцем і тримав себе героєм.
Ми часто купалися на Дінці, майже жили водяним життям.
Особливо ми любили купатися в гарячій воді, що текла з заводських труб під землею і виходила на береги Білої (що впадала в Дінець) і Дінця.
Нам подобалось із гарячої води (Біла, коли підходила до Дінця, ставала гарячою од гарячої води з заводу) запливати в холодні зелені й швидкі води Дінця. Все тіло наше кололо безліччю голок від раптового переходу од гарячого до холодного.
Дінець. Ріка мого золотого дитинства. Ти вічно в мені, в моїх золотих згадках про тебе, про солодке й гірке, що переснилося і одснилося моїм карим і сумним очам, душі моїй тривожній…
XVII
Ми йшли на гору од Дінця.
Юзефович, мій шкільний товариш, ішов останнім за мною із твердим, як залізо, сучком із держалном, виламаним із грубенької дошки.
Нечутно наблизившись до мене, він з усієї сили різонув мене тим сучком у ліву половину голови, за вухом.
Голова моя якось легко закрутилась, і я упав, ні, не упав, а земля сама до мене підлетіла і чомусь з правого боку, як стіна… і я ліг на неї, як на теплу, уютну і м'яку подушку.
Я лежав, мабуть, не довго, бо не бачив, як тікав «бочонок».
— Чого ж ви стоїте? — крикнув я до хлопців, але всі розгублено мовчали, а Нестор, теж шкільний товариш, тільки знизав плечима.
Потім у школі, коли я узнав, звідки людина відчуває, що вона стоїть, сидить чи лежить, я зрозумів, що удар Юзефовича на мить порушив у мене рідину в полукружних каналах середнього вуха. Кістка черепа за вухом не тріснула, а трохи вгнулася і здавила слуховий нерв.
Я став глухим на ліве вухо, і з того часу у мене в лівій половині голови вічний шум, як розвіяний дзвін, який то слабне, то дужчає.
«Бочонка» я таки спіймав на тім же Дінці і важкими грудками засохлої землі загнав у капусник.
Удари гулко гупали по ньому, а він, як хижа кішка, вишкірившії гострі зуби, стрибав по вогкій землі і ніяк не міг прорватися до мене крізь гнівний град грудок завбільшки з дитячу голову.
XVIII
Ми переходили через ярок, що біля кладовища, повз яке нам треба було йти.
Було ще темно, і сніг під нашими маленькими ногами так гостро і холодію скрипів…
Раптом до нас метнулися дві великі чорні тіні.
— Давай гроші!
Ми плачемо, не даємо, а вони, вищі за нас у півтора раза, здавили нас своїми важкими, залізними руками. Той, що обшукував мене, сказав:
— Я всі не заберу.
Але він забрав усі мої нещасні мідяки, і я ніколи не забуду хижої куркульської руки в правій кишені моїх штанців, що розчепірила там пальці, а потім люто й переможно стиснулась в кулак з моїм нахристославленим гонораром.
Ну, ясно, що це були куркульські мордаті буцівки, бо діти бідних людей ніколи б на таке діло не пішли.
Наша сучка народила багато цуценят і здохла. Цуценятка були сліпенькі й безпорадно вовтузились біля мертвої матері, а потім почали подихати одне за одним.
Мені було важко дивитись на їх муки, і я взяв їх уже трьох (бо решта повмирала) в корзинку і поніс на кручу над Дінцем, щоб відтіля (круча була дуже висока) покидати їх униз, а вони долетять до землі і зразу повбиваються.