Німеччина оголосила нам війну.
Потім була загальна мобілізація, закрили казьонки й по вулицях ходили маніфестації з портретами царя і оркестром, яким керував австрієць з блідим і печальним лицем.
Тужливі сцени проводів на фронт, станція, повна ридань і пісень, останні дзвінки й не останні сльози…
Урочисто ходили поліцаї, всі в чорному, з медалями на грудях.
Я ще малим, коли дивився на них, так усе почував себе в чомусь винним і боявся дивитися їм у вічі.
Однієї ночі я йду по вулиці од заводу і насвистую якусь пісню. Підходить поліцай і каже:
— Не свисти.
— Що ж тут такого, що я свистю?
— А может, ты кого вызываешь.
Я перестав свистіти.
Важко ходили ці ворони в срібних медалях по перону, залитому сльозами матерів, крутили свої довгі вуса і, як коти, поглядали на осиротілих солдаток.
А десь шуміли поїзди, повні людей у сірих шинелях, одірваних од звичайної праці, з холодними дулами гармат на площадках, і мчали на далекі смертельні поля.
Я поступив в агрономічну школу біля станції Яма. Зимою ми вчилися, а літом робили в полі й економії.
Я був стипендіатом.
В мареві споминів встає обличчя Сергія Васильовича Смирнова, що викладав нам російську мову. Він, сухий і розумний, усе приходив до нас, коли ми вчили уроки, спостерігав і записував. З ним же в довгі зимові ночі ми співали пісень і російських, і наших.
Ось пливуть обличчя товаришів з затуманеними піснею зіницями, а вона летить в холодному класі, й нам тепло, тепло…
І мені здається, що я вже багато пережив і десь на чужині згадую мій край, мою далеку Україну, печальні карі очі покинутої дівчини, і я в'яну од журби з повними сліз гарячими очима…
А то лечу я «Вниз по Волге-реке, с Нижня Новгорода» на «стружке, на снаряженном», де «сорок два молодца удалых сидят». Всі веселі, з буйно заломленими шапками в яркій одежі, в срібній і золотій зброї. Тільки я один сумую… За ким?.. «Стружок» летить, і десь на синіх хвилях могутньої ріки чекають смерть і слава, десь криваві й жадні губи персіянки притиснуться до моїх, але ж чи повернусь я до русих кіс і синіх очей єдиної, що там десь чекає свого «буйна молодца»?.. А пісня летить, і хитається ріка, шумлять стародавні ліси, й кривавий місяць зажурено пливе над ними… Це — пісня. А товариші…
Ось розбишакуватий Альохін наливав чорнила на зошит Кривсунові:
— Докажи, що це я тобі налив чорнила. Ми всі сміємось. А Кривсун, високий і кучерявий, тупо дивиться на Альохіна і мовчить.
Він був не тільки дурний, але й скупий. Од батька, лісовика, пін привозив повну скриньку сала. Скринька була чимала й не влазила до загальної шафи з відділами для кожного. Й він замикав її на великий замок.
По кутках, щоб ніхто не бачив, він наминав своє сало, а ми голодними вовками дивилися на його слизькі губи й ситі очі.
Ми порішили без згоди Кривсуна забрати його сало. Але ніяк не могли одімкнути замок. Скринька була на третьому поверсі, й ми у відчинене вікно просто скинули її на землю. Вона розбилась, і ми забрали сало.
Кривсун мовчки дивився, як Альохін їв його сало. Альохін навіть говорив йому про це.
— Докажи, що я їм твоє сало.
Де ти зараз, мій кучерявий дурнику? Чи порозумнішав ти, чи, може, твоє тіло в довгій кавалерійській шинелі навіки занесли сніги нашої великої революції?
Ось залізнорукий Гнатко з чорним, аж синім, волоссям і кам'яними рисами лиця. Він дуже боляче б'є мене, щоб я не матюкався, і ми з ним ходимо на кухню ночувати до дівчат.
Ось білявий і ніжний Вася Демський у рудому й бідному піджаку розчісує пальцями своє волосся. Кажуть, його дуже любила дочка поміщика, а він не любив її і одружився на простій дівчині з економії.
Бурдун Даня, чорнявий, з рисами індіана, тягне мене по кутках і таємно бурмоче:
— Думал ли ты, Володя, о бедном народе? Как нам помочь бедному народу?..
І його темні й гарячі очі наливалися сльозами од великої муки й любові. Його брат, революціонер, сидів у в'язниці, і Даня горів його огнем.
В селі Званівці жила моя бабуся, і я в неї проводив канікули. Вона була релігійна фанатичка і мала на мене великий вплив.
Ще малим вона водила мене до церкви. Над головами селян тремтіло марево од їх дихання, пахло ладаном, холодом і свічками. Я любив дивитися на стрункі ноги янголів, обличчя святих і сині горизонти за ними. Тільки мені неприємно було молитися богові й почувати себе його рабом. Він тяжко давив мою душу і ніколи щиро й повно не захоплював мене. іноді вночі, коли всі спали, на мене налітало бажання впасти на коліна й довго молитися, але порив зникав, і я засинав без молитви.