— Грешен?
— Да.
— Сколько раз согрешил?
— Десять раз.
Ми повинні були поцілуватися, за грою, десять разів. Але ми загубили лік поцілункам, доки з нас не стягли платок ті, що нетерпляче чекали своєї черги.
Ми домовились другого дня зустрітись біля нашої станції.
Дуся жила в Лисичому. Але на побачення вона прийшла з подругою.
Та це нічого.
Я був невимовне щасливий од того, що тільки дивився на неї і чув її голос. Весь світ сіяв і співав для мене. Коли ж попрощалися і вона з подругою пішла од мене, весь світ мені одразу став темний і порожній, наче на мої очі опустилась чорна завіса.
І часто потім, після роботи, я ходив у Лисиче, щоб тільки побачить її, тільки почути, як вона скаже бархатним і коханим голосом, що полонив мою душу: «Володя!..»
І цього мені було досить.
І одного разу, коло її дому, на Базарній вулиці, я сказав їй:
— Дуся! Я хочу тебе что-то сказать… Давай отойдем в сторону.
Ми були не одні.
Вона, ніби знаючи, що я скажу, трохи повагавшись, одійшла зі мною за ріг будинку, де було темно і не було людей.
І зоряна зимова ніч почула мій хрипкий од хвилювання сімнадцятилітній голос:
— Дуся!.. Я люблю тебя…
— Ну?!
Я незграбно взяв її за плечі, а вона стала на дибочки і припала гарячими губами до моїх жадібних губ…
Вона мене цілувала не так, як на фантах, а взасос і з такою силою, що в мене аж зуби боліли і крутилася голова од безмежного, як світ, щастя.
Три роки я любив її так, як ніколи і нікого не любив до неї.
І прийшла ніч, що стала золотим, повним квітів і радості днем.
Був квітень 1917 року.
Надходив Великдень, і Дуся призначила мені побачення біля церкви, коли вона вийде зі сповіді.
Я знову був учнем сільськогосподарчої школи, і прийшов у форменій шинелі й кашкеті з золотими граблями, косою й колоссям на нім.
Уночі було ще вогко й холодно.
Ми прийшли на Дусин город. Я зняв шинель і розіслав її на вогкій і чорній землі, і ми з Дусею сіли на неї.
Я обняв і притулив її до свого серця, захлинаючись од любові, а вона почала плакати і благати мене, щоб я її не покинув, вимагала клятв у вірності, що я з радістю зробив, поклявся їй, як Демон Тамарі.
Тільки чому, коли вона плакала, її вії під моїми губами були сухі?..
Потім вона спитала:
— Ты завтра придешь?
— Нет. У меня болит голова.
— Все вы такие!..
Її дівочий вінок уже до мене був розтоптаний, хоч вона мене запевняла до миті злиття, що вона ніколи й нікого до мене не любила.
Так розбилося моє перше кохання.
Воно, як вражена жорстоким стрільцем чайка, волочило розбите гарячим свинцем закривавлене крило по каміннях і тернах моєї муки і ніяк не могло злетіти в небо…
В ніч, коли розбилось моє кохання золотою голівкою об гостре каміння, Дуся показала мені дорогу до Дінця через яр, щоб я не йшов по вулиці, де мене могли б зустріти лисичанські хлопці, що були вірні давній шахтарській традиції.
Вони, коли зустрінуть чужія, то, якщо той не поставить могорича, беруть його за руки й ноги, підіймають вище своїх голів і з розгону місцем, що нижче спини, як трамбовкою, б'ють об залізну донецьку землю.
Ну, в людини після цього все всередині пообривається або висить на волосках, і через недовгий час погребний дзвін по ньому холодно лунає в синьому і байдужному небі…
Ідучи від Дусі, з Лисичого, де пахло вугіллям і юністю, я по дорозі заходив в приміщення нашої станції погрітися після морозної мандрівки, бо одягнений я був не дуже тепло.
В юрбі людей я часто бачив смугляву дівчину з широкими стегнами й повними стрункими ногами.
Вона крадькома дивилася на мене, а коли я оглядався на неї, швидко повертала голову вбік, удаючи, що не бачить мене.
І от прийшло літо. Осики й верби над Дінцем у зелених платтях дивились у зелене дзеркало вод і мріяли, як дівчата, милуючись своєю красою у чарівному склі, що відбивало їх у хитливій глибині.
Щовечора ми ходили на станцію зустрічати пасажирський поїзд, що підлітав до перону з синіми іскрами з-під коліс од рейок.
Рівно о сьомій годині він тяжко дихав, відпочиваючи од шаленого бігу уклоном від полустанка Вовчеярівка до Переїзної, як звали нашу станцію.
Раз у юрбі я побачив Дусю, що стояла спиною до мене і солодко-знайомим жестом поправляла тонкими пальчиками волосся біля ніжного й милого вушка. Вона обернулася, — і на мене глянула сестра Дусі, що була дуже схожа на неї.
Я так любив Дусю, що коли побачу її, враз, як той боягуз од переляку на фронті перед тим, як іти в атаку, слабував животом… і це після того, як моя мрія розбилась на скалки, і скалки ті гостро вп'ялися в серце, повне любові й жалю…