Був у мене товариш, колишній шахтар, він матюкався і ходив до наймичок, але коли заспіває — море мурашок заливає мене, і я в'яну од насолоди.
Був вечір, і ми стояли з ним біля розчиненого вікна.
Проти нас був тихий будинок з вишневим ґанком і синіми ставнями. На ганку сиділа дівчина і читала книжку.
Товариш мій заспівав, і дівчина підвела голову. Мене наче що вдарило, я здригнув і, хоч не бачив її очей, зразу відчув, що в неї ті сині очі, що так довго мені сняться…
А пісня на своїх огненних крилах несла мене туди, де йдуть хлопці з поля і «через тин перехилилась голова дівчини»… і я уявляв, як томно і ніжно вона перехилилась через тин і слухав пісню хлопців… Ні, то не хлопці співають, а зоря, що залила небо над яворами, і на її фоні самотня фігура дівчини біля тину. Ні, не біля тину, а ось вона сидить на ганку в ліловій шалі, така незнайома й рідна…
Я написав їй записку й передав козаком.
Написав так:
«Я не спрашиваю, кто вы, не надо знать, кто я. Но мы будем писать, видеть и не знать друг друга. Это будет так хорошо.
Жемчужный».
Вона мені відповіла:
«Это будет так хорошо. Мы будем чувствовать друг друга. Это будет лучше, чем знать. Я буду писать вам изречения моих любимых философов и писателей.
Констанция».
І ми почали листуватися.
Ми долистувалися до того, що вже не могли не бачити одне одного. Коли всі заснуть, я роздягаюсь голий і пишу їй вірші, щовечора по сім штук. А потім лежу на спині й уявляю до фізичного болю її губи й очі. Ось її лице нахиляється над моїм, пропадають стіни, і сині очі заливають все небо… Губи, теплі й вічно знані, притуляються до моїх, і, як у молитві, завмирає моя душа…
І в один вечір я замість козака, що був нашим листоношею, підійшов до хвіртки, де стояла Констанція.
— Вы уже приготовили ответ моему товарищу?
— Нет еще.
Я вже не міг грати і близько підійшов до неї.
— Я хотел пооригинальничать, но из этого ничего не вышло. Давайте познакомимся. — і я простягнув їй свою руку. — Жемчужный.
Вона тихо зітхнула і трохи не впала мені на груди.
— Какие у вас глаза?..
І наче крізь марево далекого сну, як музика всіх моїх поривів і шукань, тихо злетіло з її губ:
— Голубые.
Та її покликала мати, і вона пішла од мене. Одлетів новий день, і вечір тихою голубою ходою прийшов на землю. Тепло шуміли дерева, і наймички гуляли з козаками. Я вийшов і побачив Констанцію на протилежній панелі. Вона граційним і ніжним поворотом голови кликала мене.
Та я не перейшов вулицю прямо, а йшов по цім боці, щоб не помітили інші, що йду до неї. Ми йшли до дерев, де було темно і не видно людей.
І коли ми зійшлись, я тричі поцілував Констанцію, і її губи, як вічна рана, ввійшли в моє серце.
Вона мене познайомила з своїми батьками й братом. Це була тиха польська сім'я, і Польща, щоб вони її не забули, дала їм на спомин золоте волосся й сині очі.
Батько її, іполит Вікентіиович, огрядний і високий, з гордо поставленою головою, був подібний на золотого лева. Він працював у банку і за обідом говорив такі речі, що ми всі червоніли і трохи не захлиналися од сміху. Він говорив це так просто, це виходило так наївно й безгрішно, що зовсім не було ніяково. Я почував себе з ним так, як дома, він був такий безпосередній, що його не можна було не полюбить.
Мати, Поліна Василівна, енергійна й моторна, все курила й шила жіночі вбрання. Синьоока й весела, вона завжди щось робила і ніколи не сиділа на місці. Вона ласкаво дивилася на мене і дозволяла нам з Котьою ходити, куди ми хочемо.
Брат, Броня, вилита копія батька, вчився в реальній школі, марив про червоне чудо і вирізував на дереві кохані ініціали.
Ми ходили з Котьою в поле і довго сиділи над ярком. Од її покірних і гарячих губ у мене так закрутилася голова, що я упав у ярок.
Я любив, коли під моїм поглядом бліде й ніжне лице Коті поволі заливалося кров'ю, як зорею… Тоді вона нахиляла голову і не могла дивитися на мене.
Щовечора через Котю я пропускав перевірку, і за це поза чергою щоранку чистив картоплю.
З вікна казарми мені було видно лице Коті в вікні. Вона вчилася в гімназії, і я дуже любив, коли вона мені читала по-французьки, хоч я і не розумів ні слова. Мене просто чарувала музика звуків. Часто зір мій летів через вулицю до нахиленого обличчя над книжкою, тепло пробігали по мені мурашки, і з очей пливли якісь могутні хвилі. Щоб їх викликать, я затаював дихання, трохи одкривав рот і робив внутрішнє напруження… Котя здригала і підіймала голову. Вона завжди відчувала мій зір і боялася його.