І от вів заграв… Заграв мого улюбленого вальса «Пережитое», якого я часто слухав у кіно у нас на базарі… В кіно його грали на мандоліні під акомпанемент гітари й балалайки… іноді я чув на вулиці на гармонії, але його завжди грали неправильно, що мене дуже нервувало… А цей грав ідеально правильно, іменно так, як я хотів.
І в морі ридань, широко і безнадійно, пронеслося все моє життя. Я трохи не вмер од болю…
Де ти, коханий гармоністе?.. Може, ти прочитаєш ці рядки, написані нашою кров'ю.
На ранок ми поїхали пробувати нову тридюймівку для нашого броньовика…
Почали стріляти… і десь далеко обізвався чужий удар… Махно почав бити по Лозовій, Махно наступає.
Наш броньовик став на полтавському мості і почав бити по якомусь хуторі, де метушилися після кожного розриву далекі чорні фігурки махновців… З лівого боку, недалеко від станції, зійшлися лави наші й ворожі… Довго, довго, напружено тривожно й недружно лопотіли рушниці, і невідомо було, чия візьме… Коли ми їхали на бій, вздовж посадки я бачив нашу лаву. Бунчужний, молодий вродливий хлопець, радісно перекидався на снігу, і здавалось, він не бунчужний, а просто собі звичайний хлопчик, якому дуже весело гратися в війну… Махновці не витримали й почали відступати… Скільки їх побили, я не знаю… Але поле було все чорне від їх трупів.
Червона Армія була вже близько… Десь гримів її непереможний крок… Ми отримали наказ покинути Лозову… їдемо на Полтаву.
У всіх така думка, що в Полтаві спочинемо. Тил… Але тилу ніде не було… Кожної хвилини: «До зброї!..» Ми спали в патронташах, не роздягаючись, і від крику вартового хапали зброю і вибігали на смерть.
XXXІX
Полтава. 5 січня 1919 року.
Тільки-но ми приїхали. От, думаю, хоч раз спокійно засну. Як зирк у вікно, а всі люди біжать із базару…
Повстання…
Місцеві більшовики повстали. Вони поставили кулемета на соборі, і наш броньовик почав бити по собору то шрапнеллю, то гранатами: на удар…
Вечоріє… Зірки розривів обсипають собор… Коли ж після удару зірка біля собору не блискає, значить, снаряд у соборі, де золото іконостаса, де бог, в якого я перестав вірити… Ми ж з попом, а піп нічого не каже, що ми б'ємо по собору нашого бога, піп нічого не сказав, коли ми на різдво біля церковної огорожі розстрілювали 18… Я перестав вірити в бога… і па людей я став дивитися як на папірці… Особливо зневажав і жалів я цивільних.
До вечора був бій… А увечері в наш вагон вскакує сотенний Глущенко:
— Полтава наша. Слава!
Йому ніхто не відповів…
Тільки чому ж це — «Полтава наша», а з київського вокзалу почало бити поважно й грізно… Наш броньовик вийшов за товарну станцію. Праворуч ліс, у лісі село чи передмістя… На мутному снігу чорніють козацькі лави…
Наш броньовик — тільки по назві броньовик, а це звичайний пульман, стіни якого обкладено мішками з піском. Коли стріляти, то треба висувати голову… Значить, коли — куля, то тільки в голову…
Наступає регулярна (Червона) армія… Наша сотня по черзі вартова, і ми — на броньовику… До нас прислали січових стрільців 1 у касках і з кулеметами… Ждемо… А в селі гавкотять стурбовані собаки, без кінця гавкотять… То… ідуть…
Прибігли козаки з розвідки… Наткнулись на дозор «7-го советского полка…» і от близько, близько од нас показалися лави червоних… Вони сміливо й просто йшли у ввесь зріст прямо на нас…
— Огонь!
Гармата скажено вдарила прямо по лаві, і я закрутився в огні бою.
Біля мене строчили кулемети, рушниці, і після кожного удару гармати рот мій механічно підстрибував… Хорунжий не ховав голови і трохи не застрелив мене, коли я ніяк не міг відчинити цинки з патронами… Наші кулемети били з перебоями («засєчка»), теж і більшовицький кулемет гарно застрочив, навіть якимось мотивом… Ну так же тонко й гарно, що ми всі аж засміялися… Я пік пальці об гаряче од стрільби дуло моєї рушниці…
А кулі співають тонко й солодко…
Наші рушниці б'ють гулко, а більшовицькі — наче паперові хлопушки: пак, пак… Це звукова омана… Всі рушниці б'ють однаково…
Червоні почали стріляти вже з тилу… Броньовик наш відступає… Що ж ті, що в лаві, що лежать самотньо на снігу, коли броньовик відступає?.. Коли ми проїжджали мимо водокачки, червоні били вже по нас прямо з неї… Як вони не засипали нас бомбами з моста, я й досі не знаю. А вони ж були на мосту, над нашою головою…