Між іншим, ті юнаки, що в тилу були дуже дисципліновані, удавали з себе героїв, розпиналися за неньку Україну і співали патріотичних пісень, майже всі здезертирували або захворіли на живіт.
Да! Школа наша стала зватися не «Житомирська юнацька», а «Спільна військова». У нас були 4 відділи: піший (де я), кінний, гарматний та технічний.
Ми розбіглися на 30 кроків і залягли…
Ворог усе робить або недоліт, або переліт… Вилка… Мені все здається, що кожний набій летить на мене… Мозок спокійний, а серце б'ється швидко-швидко.
«Перебіжка вправо! Зайняти село Коржівці!..» і от під ураганним огнем ворога почалась перебіжка…
Десь далеко з правого боку від мене підвівся крайній юнак і, зігнувшись, побіг. Він під сконцентрованим по ньому огнем пробіг тридцять кроків і ліг…
По лаві ходить наче велетень без тулуба… Тільки чорні страшні ноги…
Це стовпи розривів…
Далі біжить другий, третій… Вечоріє… Огонь досяг такої сили, що ми не витримали і всі побігли вправо, на село Коржівці. Я біжу і оглядаюсь назад… І от по юнаку, що біг останнім, ударив набій… Юнак пропав у чорному димі розриву…
Нас лишилося 32.
Ми зайняли монастир. Виставили заставу і на дзвіниці поставили варту. Всі юнаки в трапезній. Рушниці поставили в куток. Варять галушки… Я пішов до монаха в келію. Дав я йому майже весь свій цукор, а він мені — курятини… П'ємо з ним чай. Я кажу йому:
— Как у вас здесь тихо и бело. Хочется бросить все и остаться у вас. Мне все это так надоело!.. Раптом убігає переляканий монах.
— Ваши все арестованы… Пришли люди с белыми повязками через шапки…
У мене все похолонуло і, як живе, од грудей посунулося вниз. Мені стало порожньо і холодно.
Кінець. Більше я не побачу ні Констанції, ні кривеньких тинів Третьої Роти, ні старої церкви.
Мій монах хоче лізти під ліжко. А я кажу йому. що штик або куля найдуть його під ліжком. Але він не слухає й лізе… Одчиняються двері, і входить денікінець. Він у студентській шинелі, через такий же кашкет йому біла стрічка.
Я без кожуха в шинелі стою.
— Ваше оружие.
— Прошу.
Я віддав йому мою чорну рушницю англійського зразка, зняв патронташ і патронник, а в розчинені двері солдати в лахматих шапках і з білими стрічками через них кричать:
— Выходи!
— Поскорей!
Я надів кожуха й вийшов надвір, у тьму, де вже виладнані були наші. А вийшло от що.
Настоятель монастиря послав у село хлопчика, ніби за молоком, а насправді з запискою до білих, що ми у нього. В селі (а ми й не знали), стояло два батальйони 1-го офіцерського полку. Вони тихо прийшли з кулеметами, оточіїли монастир, тихо зняли нашу варту біля воріт і на дзвіниці. Увійшли у двір, підійшли до трапезної і з бомбами в руках відчинили двері трапезної…
Хлопцям не довелося поїсти галушок, які вже кипіли й смачно лоскотали їм ніздрі… Нас ведуть…
Вітер і ніч, як у поемі Блока «12»… Я тільки чую, як мене б'ють у підошви грудки мерзлої землі…
Капітан, у якого тускло блищать погони, каже:
— Вы думаєте, что деникинцы издеваются. Это все враки…
Нас ведуть на село… Біля тину крайньої хати прив'язано двоє осідланих коней… Денікінці кинулись у двір. А я ніби за муром.
І їх голоси мені такі далекі й чужі… Нас вивели за село і построїли в два шереги, один проти одного, аби однією кулею прорізати двох. Вони економні…
І мені здається, що зараз усі попадають на коліна і почнуть плакати, благати… Але ніхто не падає, і я стою.
— Взвод, стройся!
І після нашої команди: «Чота, ладнайся!» — команда ворогів звучить сухо й гостро…
Їх капітан підійшов до нашого ройового Овсія і сказав:
— Ви нас прийшли бити?
Овсій сказав:
— Били й будемо бити…
Але задзвеніли копита вершників, і білий папірець наказу приніс нам життя…
Нас не розстрілюють і ведуть далі. Ми в колі піхоти й вершників.
Студент, що роззброїв мене, уважно дивиться в тьму на якийсь огонь і каже:
— Что-то подозрительное…
Прийшли на станцію. Лежимо в карпомі. У мене голова трохи не розвалюється… Думаю, там не розстріляли, так розстріляють тут…
На станційній колоні було ножем або гвоздиком надряпано:
«Привет курсисткам Деражни, — красноармеец (такой-то)".
Мене вразив цей напис, власне, нова орфографія… В ній я почув таку ж силу, як у газетах, що мені попадалися… Одна газета з портретом Шевченка, яка розбила мою наївну віру, що червоні, як нам казали старшини, розстрілюють за кожне українське слово. Ця моя наївність примушувала мене, навіть після проскурівського погрому, відповідати гордо і зневажливо на запитання: