Я трохи не впав і не забився в риданні… Я ж шукав!..
А вночі старшини й козаки умовляються убивати тих, хто запишеться в ячейку. І ніхто не записується до ячейки.
Я теж не записуюсь. Ячейки нема. Одного разу нас повели до театру, де українською мовою більшовик почав нам говорити про історію України зовсім не так, як я читав у Грушевського. Наш старшина галичанин наказує нам іти з театру, бо це все «давно відоме»…
Я не хотів, але мусів іти. Наказ.
Коли було Шевченківське свято, ми й галичани вийшли на майдан з морем жовто-блакитних знамен. Жодного червоного прапора не було.
Червоні хотіли нас роззброїти, але чомусь цього не зробили. Вони тільки їздили кругом на грузовиках з кулеметами.
Ми перейшли на італійський бульвар, в будинок бувшої військової школи.
Раз на муштрі один старшина, бувший денікінець, закричав на козака:
— Молчать! Без разговоров!
Я, не дивлячись на те, що був у ладу, сказав цьому старшині:
— Це вам не денікінська армія, а червона. і, будь ласка, говоріть українською мовою, бо ви в українській частині.
Він пішов і пожалівся на мене курінному. Курінний, пузатий і спокійний, кличе мене. Читає мені нотацію. Я йому схвильовано і гнівно кажу:
— Пане курінний (казали у нас не «товаришу», а «пане»), я ж так не можу!
Тоді він ласкаво мені всміхнувся, нахилився до мене й тихо каже:
— Ще рано!.. Але ж ви розумієте?… підрив дисципліни…
Да, мене, як юнака, призначили чотовим. Однієї ночі до карному прибігає цей курінний і каже мені (я був начварти):
— Оце вам патрони! Нас хочуть роззброїти комуністи. Так ви, пане Сосюро, глядіть же. Бийте до останнього!
Я сказав: «Добре…» Ніхто нас роззброювати не прийшов. Виступаємо на охорону Дністра в Тираспіль. По місту ми йшли з великим жовто-блакитним прапором, поруч якого теліпався маленький червоний.
В Тирасполі бригада Котовського, яку ми змінили, стала до зброї. Вони думали, що ми петлюрівці.
І не помилились.
Старшини агітують проти Радвлади. Козаки — телята.
Приїхав воєнком полку т. Обушний і його секретар т. Прудкий.
Прудкий надів на кашкета тризуба й ходить між козаками, слухає.
Я підійшов до нього і розказав йому все. Він каже:
— Ты хороший парень. Мы тебя заберем к себе. Він мені дав посвідчення від воєнному, написане червоним атраментом, що я член культпросвіту полку. і я став політробітником. і чомусь віддав рушницю.
Я організував читальню. Але козаки не ходять читати газети, а тільки співають на вулицях:
А старшини кажуть:
— Я краще простягну руку німцеві, ніж кацапові… Називають червоних «чужинцями». Ячейки нема. Я дійшов майже до божевілля і. коли один старшина в нашій сотні так агітував, сказав йому:
— Забороняю вам балакати.
Він замовк.
Організовують старшинську їдальню. Я сказав, що це те ж «офицерское собрание», що на мою думку в червонармії не може цього бути. А один старшина сказав:
— Я не хочу обідати за одним столом із варнякою.
Ага, «варняка»!?..
Я пішов і обурений розказав про це воєнкомові і свою думку про старшинську їдальню.
Воєнком похвалив мене і, покликавши цього старшину, прочитав йому цілу лекцію про різницю між петлюрівським старшиною і червоним командиром.
І раз уночі: питають деякі козаки, але
— До зброї!..
— Що таке? На кого? — ходить курінний:
— Без балачок. Нас хочуть комуністи роззброїти.
Одинокі голоси про те, що коли нас хочуть роззброїти, хай роззброюють, значить так треба, є такі, кого треба взяти за хвіст… Ці голоси потонули в грізній покорі козаків, що стали до зброї.
Я теж став до зброї.
Мене поставили на дверях.
Враз із тьми підходять до мене кілька:
— Ваше оружие, товарищ.
— Пожалуйста.
Я спокійно і радісно віддаю рушницю. Це — свої, дозорні. Хлопці зо мною пожартували. Вони, сміючись, зникли у тьмі.
Ніхто не хотів нас роззброїти. Це просто була демонстрація.
На ранок я їду до Одеси за газетами. На Роздільній я зустрів юнака з моєї сотні, який познайомив мене з т. Старим. Я Старому все розказав. Він заспокоював мене, обіцяв забрати з цього полку і казав про мене і мого союнака, що ми «большевистский материал».
В Одесі я інформував кого слід (т. Дерев'янко) про те, що робиться в нашому полку.
Повертаюсь до Тирасполя.
І одного дня ми говоримо про попів. Я кажу, що це дурисвіти, що вони наші вороги, такі ж, як поліцаї.
А офіцери кажуть:
— Как вы смеете обижать религиозные убеждения.