Тут же сидить т. Прудкий, який мовчки нас слухає. Я звертаюсь до нього:
— Товарищ секретарь, почему у нас до сих пор нет ячейки?
Він не встиг мені відповісти, як крикнули: «До зброї!» Я зрозумів усе і тихо вийшов. Щоб не подумали, що я тікаю, спокійно йду по панелі. Був квітень, а так жарко, як у нас літом.
Повз мене швидко й нервово пройшла колона нашої сотні. У всіх на кашкетах стрічки: жовто-блакитні й білі.
Я прийшов до военкома попередити його. Стукаю. Нікого нема.
І тільки-но я відійшов кілька кроків од ганку, як почалася стрільба.
Вулиця йде просто до вокзалу.
Зо мною поруч біжать двоє з червоними бантами на грудях.
Питаю їх:
— Какой части?
— 368 полка.
— Скорей на станцию, это восстал украинский полк. Біжимо… А в лице нам — чорна хмара кінноти… Я-в двір. Хазяйка сплескує руками й кричить:
— Ти більшовик?
— Більшовик.
— Ой боже, і мій синочок у комісаріаті служе!
А що, якби її синок не служив у комісаріаті?..
Вона мене заховала в погріб. Стрільба швидко вщухла. Думаю, в погребі небезпечно… Можуть кинути бомбу, й точка.
Виліз. Посвідчення запхнув у стріху сарая.
Увійшов до хати.
Хазяїн, швець, дав мені поїсти картошки з олією й огірками…
Він усе лаяв комісарів, а я йому піддакував і говорив, що я й сам із гайдамацького полку.
Наш полк приєднали до 41-ї дивізії і стали звати 361-й.
Виходжу на вулицю.
Просто на мене з витягнутими для рубки шаблями летять два кавалеристи.
— Якого полку?
— 1-го Чорноморського!
— Наш.
Вони опустили шаблюки й тихо проїхали повз мене.
А що, якби я сказав 361?..
Виходжу на головну вулицю.
На панелі стоять, мов поросята, кулемети, на бруку коні й козаки.
Галицькі офіцери в польському убранні.
Всі тривожні. Почуваю, що бояться. Повиходила публіка.
Один п'яний козак підходить до мене, обіймав мене й каже:
— Ой, козаче, я чека розбив, самогонки напився. У мене була гайдамацька звичка носити набакир шапку, і повстанець прийняв мене за свого. Підходить до мене з карабінкого старшина в синій чумарці, той, що сказав «варняка».
— Де военком?
— Не знаю.
— Що… зняв червоний значок?..
Я мовчу.
— Ну, ходім…
Мене не розстріляли тільки тому, що курінний був за мене.
Всі сили наші були кинуті на польський фронт, який уже почав хитатися. Галицька кіннота, що стояла в німецьких колоніях, повстала проти влади Рад. Вони (галичани) налетіли на станцію, зняли там караул і разом з нашим полком захопили Тираспіль. В особвідділі був тільки карбатальйон в 60 чоловік.
Старшини кажуть, що в наших руках уже Одеса, Херсон і Миколаїв.
Мені дали рушницю й послали в караул на станцію.
Кіннота повстанців пішла, як казали, в наступ на Роздільну.
Ніч.
Ми в телеграфному відділі. Телеграфує начальник гарнізону Роздільної. Ми всі напружено нахилилися над білою стрічкою, яка поволі розгорталася, а на ній чорними крапками й рисками божевільне довго повзли слова:
— П-о-з-о-в-и-т-е к т-е-л-е-г-р-а-ф-у в-о-е-н-к-о-м-а.
Йому відповідають:
— В-о-е-н-к-о-м з-а-н-я-т, в-с-е с-п-о-к-о-й-н-о.
В вікна разом із нами ніч бархатно й чуло дивиться на грізні знаки:
— Неужели еще есть противники Советской власти?..
А ще вдень над станцією сміло й низько летить червоний аероплан.
Хлопці — врозтіч…
Я кричу, що йому немає рації бити по станції, і стою на пероні.
Аероплан двічі ударив по фортеці, що за містом, і спокійно полетів назад.
По ньому навіть не стріляли.
Перехоплено телеграму, що на Тираспіль з Одеси йдуть два броньовики.
Я ще до цього не вірив казкам старшин про нашу перемогу. Надто вже непевно вони себе почували.
Ще ж котилися луни розгрому Добрармії, себто грабармії, як її називали.
Уночі вирушаємо з міста.
Біліють на спинах козаків вузли награбованого майна, по боках проводжають нас одинокі і смутні постріли…
У мене мета дізнатися маршрут, а потім…
Мені страшно. Невже знов у ту прокляту жовтоблакить?..
Коли ми переходили чавунку, мої очі стали широкими, як ніч, од жаху, куди я йду. Пройшли верст 15. Привали роблять не по селах, а в степу.
Врешті я дізнався, що ми йдемо на Бірзулу і там з'єднаємося з Тютюнником. По місяцю я помітив дорогу назад.
І на одному привалі я свому другові козакові сказав, що тікаю, і кликав його. Він одмовився, сказав, що не хоче воювати, хоче додому. Ми а ним поцілувалися, я віддав йому свою банку консервів і з рушницею вийшов із кола кінноти.