Тільки мені не подобалось, що коли він їв, то витирав куточки рота шматочком хліба, а потім посилав їх собі за вуса. Мені було гидко на це дивитись…
Мені дуже подобались пісні, що їх співали мати й гості.
Особливо любив я старовинну, козацьку, якої матір навчив донський офіцер:
Я уявляв їх, буйних і запорошених, чорних як циган од сонця й вітру, з кашкетами набакир, чорними й золотими чубами, розпатланими од бігу баских коней, що почули запах батьківщини й солодкого відпочинку.
Вони мчать і стріляють на скаку. Весела золота ватага, вся обвішана награбованим золотом і зброєю, на якій запеклась кров чужинців… Я не любив їх за розбійні справи, але вони мені подобались тому, що були хоробрі й красиві, як той чорновусий донський офіцер, що був закоханий в мою матір і дуже подобався їй… Але мати в ньому розчарувалась, бо батько їй сказав, що в тонких губах донського красеня є щось єхидне…
Не допомогла офіцеру й донська пісня, в якій мені особливо подобалось місце, де говориться, що
Смутно і самотньо їде він осторонь товаришів, на чужому коні, з пониклим чолом… Товариші його питають, чому він такий невеселий:
А козак їм відповідає:
Він тужив не за коханою, а за своїм вірним другом, бойовим конем, убитим злою турецькою кулею… Ще я любив, коли мати співала циганських пісень:
— про ворожку, що «неведомых духов царила» і їй «власть прорицанья дана», про цигана:
Я любив все, що співали мати й гості. і про моряка:
«Лет семнадцать по неволе моряк все плавал по волнам…», і «Разлука ты, разлука, чужая сторона, никто нас не разлучит, ни солнце, ни луна…» Особливо слова:
Любив «Помнишь ли, милая, ветви тенистые, ивы над сонным прудом…», і «Любила меня мать, уважала, что я ненаглядная дочь. А дочь ее с милым убежала в осеннюю, темную ночь…»
А батько додавав: «Тир-дир-точь, тир-дир-точь…» Ці пісні дзвеніли або в залитій лагідним сяйвом широкій, з високими вікнами кімнаті, або в степу, в таємному світлі вогнища і в голубому й далекому мигтінні зірок, під задумливий дзвін гітари в чарівних руках татка, що співав задушевним бархатним баритоном.
Коли батько та їх гості, жінки й чоловіки, співали пісень, то їх обличчя ставали якимись особливими, гарними й задушевними, неначе тихий геній добра благословляв білими крилами чудесні душі стомлених трударів нашої землі… У жінок тремтіли сльозп на довгих і сумних віях, а чоловіки були бліді, неначе їм чогось було жалко і перед кимсь соромно, і вони тоді ставали особливо гарними, і я їх усіх любив, навіть того довгого і худого, що витирав губи шматочками хліба… Він же був не винен, що в нього така дурна звичка. і моя дитяча душа, повна восторгу пісні і всепрощення, готова була обняти весь світ, з усім добрим і злим… Для мене тоді все зле пропадало і залишалось тільки добре… Я одійду од людей, ляжу на пахучу траву, дивлюсь на далекі зорі, про які мені мати казала, що це «очі янголів», і плачу, плачу… Після сліз мені ставало так легко і тихо на душі… Я наче виростав і летів у зоряні світи, що скажено мчать у вічність, а за спиною в мене шуміли могучі, на все небо, крила… і завжди після таких «польових каш» з костром, музикою й піснями, я не пам'ятав, як опинявся в свойому теплому і уютному ліжку, і прокидався під радісне щебетання птиць за вікном, весь осипаний золотим дощем ранкових променів сонця…
До нас приїхали з Воронежа мамині брати Костя й Льоня. Костя був кучерявий, красивий і балакучий, а Льоня кирпатий і злий. Вони часто сперечались. Костя був розумніший, і Льоня, коли в нього не ставало слів і взагалі нічим не міг аргументувати, так він хватав Костю за груди своїми злими й дужими руками і бив мого кучерявого дядю спиною й головою об стіну. Так завжди сварка увінчувалась «перемогою» дяді Льоні.