Вони наговорили моїм батькам стільки казок про багате життя на Кавказі, що батько взяв в конторі «рощот», 1 ми виїхали…
Перед виїздом мати продала всі меблі, а я бігав за речами, що їх виносили назавжди чужі люди з наших опустілих кімнат…
Особливо я плакав за рукомийником і все благав матір, щоб вона хоч його не продавала… А мати, бліда, з затислими, побілілими губами, нічого мені не відповідала і ходила по кімнатах, як чорна й гнівна судьба…
Я назавжди прощався з моїм дорогим рудником, Лозовою Павлівкою, станцією Алмазною, рейками, вагончиками, квітами, ставком і зорями. Зорями мого золотого дитинства, мого безжурного життя, Колею Канарейкіним і заплаканою Сонею.
Була осінь, але не пізня, а тиха, золота і печальна…
Вечірнє проміння заливало безмежні простори донецьких степів, а ми з Сонею все йшли і йшли в погасаюче небо…
Ми пройшли повз лікарню й ряди красивих будинків, що здіймались у вишину, з вікнами, залитими кров'ю зорі… Десь за одним із цих кривавих вікон плаче мій смуглявий друг Коля (я з ним уже попрощався), а ми йдемо, маленькі й самотні, у великому, повному сліз світі… Сліз мого прощання з першою дитячою любов'ю і життям, яке потім буде мені тільки снитись…
II
Все гуркоче й строкато пролітає мимо розчиненого вікна вагона, а далі кружляв плавно й повільно…
Вітер шумить і віє мені в лице, а я хочу, щоб поїзд летів усе швидше й швидше… Я висовуюсь із вікна лицем до бігу поїзда і всім тілом і бажанням наче підганяю його…
Батько на кожній зупинці виходив, щоб купити нам ласощів або за водою, а більше — випити горілки.
Я дуже хвилювався, що поїзд піде без татка, плакав, а Коля мене заспокоював:
— Не плачь… Папа скоро прийдет, он пошел прогнать курицу.
Я ніяк не міг заспокоїтись… Мені здавалось, що татунь відстав од поїзда… Що ось він стоїть одинокий в страшному й невідомому полі… і мені так жалко, так жалко за ним, що нестримні ридання стискають мені горло і сльози заливають щоки…
А коли татко приходив, я заспокоювався… і так було всю дорогу.
Кавказ…
Ніч.
Поїзд їде берегом моря… Воно глухо й грізно шумить і б'ється за вікнами, а перед нами туманно біжить в гору кам'яна стіна, хвиляста й страшна…
Це — гора Арарат.
Черкешенки, під чорними чадрами, все плачуть і плачуть, ниють печально і страшно… Це вони так співають, як мені сказала мати.
Перед тим на одній шумливій станції була пересадка. Підійшов поїзд. Я стояв у метушливій і тривожній юрбі. Ударив другий дзвінок, а в вагон ще не пускають. Жах охопив мою душу… Я сплеснув руками і повним одчаю голосом закричав:
— Ой боже ж, мы опоздаем!
Всі здригнули й глянули на мене…
Це було як електричний ток…
Нам дали дорогу, і ми перші ввійшли до вагона.
Я дуже сподобався одному красивому грузину з чорними, неначе налитими дьогтем, очима…
Він мені на кожній зупинці купував масу східних солодощів.
Особливо мені сподобались гранати.
Грузин часто брав мене собі на коліна й навчав рахувати по-їхньому до п'яти:
— Эрти, ори, сами, охти, хути…
Але матері чомусь не сподобалась дружба грузина зі мною. і коли він пішов на одній із зупинок за новою порцією ласощів, вона сховала мене на верхній полиці.
Грузин прийшов, а мати сказала йому, що я в другому кінці поїзда.
Він кілька разів оббігав весь состав, все шукав мене, і, пробігаючи повз наше купе, тривожно заглядав у нього й стурбовано питав:
— Дэ Волода?..
Мата казала, що мене нема, і грузин бігав як навіжений. по всіх вагонах і кричав:
— Вы нэ видэл такой смуглый, хорошенкий малчик?.. Йому відповідали сміхом, і він біг далі. Нарешті його розпачливі крики замовкли. Мабуть, він зійшов на своїй станції. і мати дозволила мені бути на нижній полиці і знову дивитись у вікно… Поміж немов розчахненої гори я вперше побачив море. Воно чомусь було як сіній мур, не лежало плескато, а синіло, як стіна гігантського будинку… і я думав, як же в ньому плавать?.. Мабуть, дряпатись нагору, а потім, як на санях, летіти вниз… Але так можна розбитись об гостре каміння…
Ми швидко наближались до моря, і воно поволі лягало синьо й широко…
Над поїздом звисали величезні й страшні кам'яні брили, що. наче на ниточці, тримались на могутніх боках гір, і мені здавалось, що вони ось-ось упадуть на нас і роздушать, як комашню…
Але брили не падали на нас, і поїзд з важким гуркотом пролітав під ними…