Юрій Фельштинський,
Михайло Станчев
ТРЕТЯ СВІТОВА: Битва за Україну
ТРЕТЯ СВІТОВА: Битва за Україну
Замість передмови
Випереджаючи час
Я є співавтором двох книг, кожна з яких на шість років випередила час. Першу — «ФСБ підриває Росію» — написав у співавторстві з Олександром Литвиненком у 2000 році. І хоча книжка стала відомою у Росії й навіть була частково видана в Москві як спецвипуск «Нової газети» (серпень 2001 року), за межами країни їй не повірили: надто вже густими та чорними фарбами було описано все те, що відбувалось у «демократичній» єльцинсько-путінській державі. Ми писали, як Федеральна служба безпеки успішно саботувала російські демократичні реформи, як уміло — через організовані спецслужбами теракти — було спровоковано спочатку так звану Першу чеченську війну, а відтак й Другу, що її розв’язали у вересні 1999 року. Ми докладно проаналізували обставини терактів, які відбулися у тому ж вересні 1999 року в кількох російських містах, і дійшли до висновку, що за ними (а саме ці теракти призвели до Другої чеченської війни) стояли російські спецслужби, головною метою яких було — привести до влади директора ФСБ Володимира Путіна.
Проте у 2001 році у все це важко було повірити. Минуло п'ять років. У листопаді 2006 року в Лондоні отруїли Олександра Литвиненка. Причини, через які скоїли це вбивство, та його історія — окремий детективний сюжет. Але тепер нам важливо наголосити на іншому: саме після отруєння Литвиненка смертельною радіоактивною речовиною західна громадськість, та не лише Великобританії, але й усього світу, повірила у зміст книги «ФСБ підриває Росію». Все описане там стало банальною істиною; й навіть здавалося дивним, що раніше її не помічали. В 2007 році книгу видали у двадцяти країнах.
У 2008 році разом із моїм російським колегою Володимиром Прібиловським я написав фундаментальну працю «Корпорація: Росія та КДБ за доби президента Путіна». У книзі йшлося про події 1991–2000 років, коли КДБ, перейменоване на ФСБ, намагалось захопити владу та отримати контроль над усією Росією, включно з надрами, фінансами та економікою цієї величезної країни; про дві перші невдалі спроби захоплення влади, здійснені у серпні 1991 року (серпневий путч) та у березні 1996 року (змова керівника Служби безпеки президента Єльцина генерала Олександра Коржакова); про те, як в результаті цих двох провалів КДБ/ФСБ радикально змінило тактику.
Їхнім завданням стало не силове захоплення влади (шляхом перевороту, путчу чи заколоту), а отримання посади — законно, через загальнодержавні вибори. Посаду потрібно було отримати лише одну. Але це була посада президента Росії. Для цього старіючому і морально знищеному двома чеченськими війнами Єльцину — в обмін на повний імунітет та недоторканність йому і членам його сім'ї — вміло та високопрофесійно «підклали» трьох кандидатів на вибір: Євгена Примакова, старого агента КДБ і колишнього директора Служби зовнішньої розвідки Росії; Сергія Степашина, колишнього директора Федеральної служби контррозвідки, одного з організаторів Першої чеченської війни, та Володимира Путіна — директора Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Кого б не вибрав Єльцин, влада все одно перейшла б до рук спецслужб (колишнього КДБ). Пощастило Путіну. Так лягла карта, що Єльцин відмовив Примакову. Останній надто квапився скинути Єльцина з престолу ще до закінчення його терміну — шляхом альянсу з антиєльцинським парламентом та через змову (чи воно лише здалося керівникові президентської адміністрації Олександру Волошину?) з тодішнім претендентом на посаду президента Росії мером Москви Юрієм Лужковим. Путін у переліку спадкоємців був останнім. На ньому й зупинився Єльцин. У серпні 1999 року Путіна перемістили з посади директора ФСБ у крісло прем'єр-міністра Росії. А у вересні були здійснені теракти, жертвами яких стали майже 300 людей і розпочалась Друга чеченська війна; 31 грудня 1999 року Єльцин добровільно і передчасно пішов у відставку, залишивши Путіна виконуючим обов'язки президента країни; фактично чинним президентом — ще до загальноросійських виборів; і 26 березня 2000-го Путін став переможцем формальних президентських виборів, отримавши трохи більше як 50 % голосів виборців (якщо, звісно, вірити офіційним даним).