Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi — молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та веселу. Тiльки отi брови її високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на чолi бiлому чорнiли, — щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував злими очима своїми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в неї i питаю:
— Хто се в вас, Марусе?
— Шинкар iз жiнкою.
— Чи давно се ходять вони до вас?
— Се уперше прийшли сьогоднi.
— Як се здумали вони?
— Та шинкар схотiв неодмiнне до нас.
— Чого то?
— Каже, мене забачити.
— А ти ж до їх пiдеш?
— Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже.
Спокiйна собi, люба — от наче вона без жодної думки важкої по квiтчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.
Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав на його — неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного його ока… Шинкарка ^j усе всмiхалася.
— Нащо п'єш багато, не пий! — озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за чаркою випивав).
— Чому не пити менi? Уп'юся — мене люба жiнка доведе до господи.
— А як не схочу? — задзвенiла вона жартуючи.
— Не схочеш? — каже, а сам її мiряє поглядом — яка. — Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?
Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує — не звiв очей шинкар з Чайченка, — аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi почув, — тодi шинкар очi в землю врив.
— Хутко у вас празник, — говорить Маруся до шинкаря, — гостей же до вас, гостей!
— Дякувати, мене добрi люди не забувають! — одкаже шинкар. — Не так за мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, — то прихильному приятелевi мило подивитися на мою кралю!
Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.
— А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? — пита знов Маруся.
— Пом'янiть його душу, шановна хазяєчко! Хiба ви ще не чули? То б я вам давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись… а вiн втопився.
— Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!
— Чого — бiдна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у свiтi… Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а хiба вже вкупцi з коханкою!
Схиливсь до своєї жiнки, оком iскрить.
— Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! — додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:
— Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! — Отсе, не даси добре i з хазяйкою попрощатися, — засмiялась йому шинкарка: — чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?
— Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! — вiдказав їй.
I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:
— Бувайте здоровi! — Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, — казали, — що став шинкар свою жiнку зневажати — вона все оджартовувалась, смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився — мабуть, вже у його бринiло. Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх. I казав шинкар Чайченковi: "Не приходь, — каже, — у шинок бiльше!" А Чайченко кричить: "Чому?" — "Не приходь у шинок!" — знов так само йому шинкар говорить. "Чому?" — "А то прийди", — промовив шинкар.
Люди вже їх розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв… Повiстки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.
Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?
— Чоловiк нездужа, — смутно вона менi одказала.
— Коли се вiн занедужав?
— Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй сварцi три днi вийшло.