— Та де ж вiн?
— Лежить у кiмнатi.
А вiн тодi кличе: "Марусе!" Вона схопилася — кинулась до його.
— Хто се до нас прийшов? — питає.
— Се Хима прийшла мене одвiдати.
Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тодi їй говорю:
— Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?
— Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в нас бiда! "Чуєш — не приходь, бороню тобi, — крикнула на Якова, — в нас бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде — не йми вiри, не приходь". I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i боюся, що йому буде недобре!
Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i згадувалось!
— Жаль, — кажу, — жаль, та не вернеться!
— Чого жаль? — спитала Маруся.
— Життя молодого, вiку загубленого дарма — чи я ж вже тобi не казала, чого жалко?
— Менi не жаль нiчого, — говорить.
Знов змовкли — сидимо… Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять спокiйно сини маленькiї, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно; блискавиця поблискує.
— Куди тепер пiдеш у негоду таку, — каже Маруся, — заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.
— Добре, зостануся, — заночую в тебе. — I зосталася. Чайченко лежав неспокiйно, в тривозi, на лiжку, — зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав її, спитав, хто в хатi в неї, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi, то все частiш, частiш її кликав i все каже: "Хтось прийшов до нас!" — "Нема нiкого". — "Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд дверима, — вiдчини!" Вона одчинить — нема. Трошки згодом знов її шле: "Пiд ворiтьми хтось стоїть", то: "Пiд вiкном хтось добувається". Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нiкого не було цiлу нiч тую чорну, вiтряну.
Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом…
Ha свiтаннi, чуємо, стукають тихенько, там мiцнiш, — Маруся вибiгла, я за нею. "Хутче, скорiш!" — гукав нам услiд Чайченко…
Одчиняємо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.
— Здоровi були! — до Марусi. — А де ваш чоловiк?
— Дома.
— Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.
— Вiн нездужає, лежить.
— Не можна й подивитись на його?
— Нездужає. Нащо ее вам так конче його треба?
— Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!
Швидко пiшов, швидко.
Маруся розказує чоловiку, — не дає своїм питанням промовляти їй. Велiв їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.
XIX
Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з краєчку рожево зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку дiждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пiшла. Се було в недiлю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу — жiнок бачу тут i бачу — ще їх бiжить дорогами; бачу, дверi збитiї виносять з шинку… "Що то таке?" — питаю людей. "Шинкар з жiнкою забився". Почали менi усе розказувати молодицi; тискають мене подивитись на обох. Обоє на долiвцi лежали, сполощенi кров'ю. В неї нiж у персях великий стримiв; руками вона його як стиснула за шию, так i замерли руки — впились. Сорочки на їх порванi, подранi, намисто її розсипане у кровi: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, — бо не було на йому нiякої порази, й лежав вiн зчорнiвши, — вона лежала бiла, бiла, з чорними бровами. Як прийшли чоловiки до шинку — зачинено; почали стукати — не вiдчиняють. Надiйшли ще люди, бачать — щось непевно — вибили дверi, а вони обоє лежать… Я метчiй до Марусi…
— Боже мiй правий! — промовила тiльки Маруся. А Чайченко вже кричить:
— Хто прийшов до нас?
— Лихо сталося, — кажу голосно.
— Яке лихо?
— Забився шинкар з жiнкою.
Тихо… Аж ось увiйшов вiн до нас у хату бiлий:
— Що, що? — питається, — сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся бiля його.
— Правда сьому? — запитав вiн Марусi.
— Правда, — промовила Маруся.
— Я на свої очi обох бачила, — говорю йому.
— Я сама пiду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! — заговорила Маруся.
— Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!
Просить її, як дитина маленька.
Маруся побiгла. Вiн дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блiдий, замлiлий.
Повернулася вона. "Правда", — каже.
Став Чайченко плакати дуже.
Бiда тая зовсiм його скрутила; у головi йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гiрше — тiльки живий та теплий. Громада тим часом дала вже вiду справнику. Набiгли судськi утриконь з бубенцями, iз дзвониками; по троє, по двоє їх позирають з воза. Зараз усiх людей зiбрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по Чайченка — ходив вiн до шинку часто. Чайченка тодi гарячка палила; без пам'ятi сливе був вiн. Не вважають — беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумнi, чуднi… Вкинули його у темну комору, зв'язали йому руки. Марусю женуть геть вiд його…