Вона до нас дiток своїх завела — покинула, а сама зновтаки пiшла туди до його.
— Не пустять, Марусе! — кажемо їй.
— Я ближче буду до його. — Пiшла.
Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нiкого i не було винуватого, а iншi, i багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не послухали… тодi й їм вiльний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз i зробив так, не вповаючи на безневиннiсть свою, а хто угинавсь, той сидiв довго. Раду таку подавав усiм справникiв чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нiкчемного, зна. У чорному кожушку з червоним комiрцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очi ямкуватi, зубатий такий… Вiн радив усiм дякувати, а хто не слухав, то вiн грозив, наполягав. Справник сам не казав нiчого, — дожидав: цiлий день стоїть на порозi, руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрiшкуватий, — стоїть та свистить — якусь жовнiрську ходу висвищуе.
Хiба чай iспиває, то перестане, а випив самовар чаю — знов на порозi, знов свище…
Подякувала Маруся — її пустили до чоловiка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякує, - стали її пускати щодня. Сидiв Чайченко тиждень ще, — вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар… "Отсе добрая жона", — хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його… Вже суд вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, — коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небiжчику, що скаржити прийшов, нiби шинкар колись йому узивав Чайченка "своїм ворогом" i казав, "що тiсно їм обом у свiтi жити". Знов суд судити почав; знов питання — Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижнi повезли його у мiсто, посадили в острозi.
Маруся за ним пiшла.
— Прощавай, — каже менi, — спродай усе, пересилай грошi.
— Марусе, — говорить їй мати, — усе ти спродуєш, а в тебе дiтки…
— Я знаю… я не забуваю.
Попрощалася з нами, дiток пригорнула, — пiшла, її до острогу не впускають.
— Мiй чоловiк там, — доводить вона усiм.
— Твiй чоловiк повинувачений — йому там i сидiти, — тобi не можна.
— I я винна.
— У чому винна ти?
— Винна й я, коли вiн винний.
— Годi! Iди геть собi! — кажуть їй, жалiючи. Вона не йде.
— Що ж ти признаєшся, що винна ти? — питають в неї знов.
— Винна.
Казали їй руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки їх випустили.
Дiтки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"
Маруся не одмiнилася — тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як голубка.
А я ще, стрiчаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: тi ж очi, чоло теж, — коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забiлiла.
Оселилися вони знов у своїй хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло — усе вже спродане було… Дiтки гомонять самi однi, i вже така їм утiшка з того, як горобцi прилетять — зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi притуляться пiд тином, радiючи.
Чайченко усе хворiв, усе болiв; вiд людей наче ховався; з хати не виходив хiба пiзно, крадькома, за горiлкою у чуже село. Пити вiн став дуже.
Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши руки, очi приплющував, — десь сильно в його голова болiла… Другого разу бачила — вiн спав… Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. "Мислi ж мої, мислi! До кого ж ви прийшли?" — сказати, та й годi! "Багато жалю мого буде, — не буде вже моєї любовi".
XX
Мене сватало два женихи… Еге ж! Згадується менi часто чоловiк Палiй, що як в його дитина втопилась, хата згорiла, — вiн iшов улицею та весiлля забачив i каже: "А тi люди ще женяться!"
Згадувався менi чоловiк Палiй… Сватало ж двоє. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний — я не пiшла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити — не схотiла робачком стати… Вiн пожурився за мною та з iншою оженився. Другий жених був багатий, норовливий: конче хотiв мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного, сироту брати, — вiн таки матiр присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пiшла. Сей був менi зовсiм не до сподоби: ревнивий, незвичайний — вiн i любив якось, наче бився.