Читать онлайн "Три долі" автора Вовчок Марко - RuLit - Страница 1

 
...
 
     


1 2 3 4 5 6 « »

Выбрать главу
Загрузка...

Марко  Вовчок

ТРИ  ДОЛІ

I

У сло­бо­дi я ро­ди­лась - П'яти­гiр. Там, не­да­леч­ке од нас, - мо­же, ко­ли Сло­бо­дянськi сто­ро­ни до­во­ди­лось пе­реїздить, то чу­ва­ли, - ста­ра жо­на ви­ко­па­ла пе­че­ри у крей­дя­нiй го­рi? Трид­цять чи со­рок лiт ко­па­ла, - та­кi ве­ли­кi ви­ко­па­ла, гос­по­ди! Бу­ло, ми хо­ди­мо ма­ли­ми по пе­че­рах тих, - за­па­ли­мо вi­ти сос­но­вi та й хо­ди­мо; а хiд узенький та низький i ду­же труд­ний. Мiж людьми йде, що бу­ла то жо­на вельми древ­ня й не­моч­на, а ду­ху ве­ли­ко­го. То, бу­ло, як вже їй си­ли пе­рей­меться - упа­де по тру­дах тяж­ких та тiльки зап­ла­че до бо­га, то - як зiл­ля пiд ро­сою - знов од­жи­вiе та й знов ко­па i ко­па. Бу­ла во­на гос­по­дом улюб­ле­на. Та­ка ос­та­лась пам'ять її свя­та.

Як вий­ти з тих пе­чер та ста­ти до сон­ця, - пе­ред то­бою усе тiльки го­ри крей­дя­нi бi­лi­ють ви­со­кi, а мiж го­ра­ми ти­ми узенька рiч­ка, про­зо­ра i гли­бо­ка, дзюр­чить. Пруд­ко бi­жить та рiч­ка го­ней iз двад­цять, до са­мої лу­ки зе­ле­ної, - по лу­цi вже ти­хо i ши­ро­ко роз­ли­вається i ти­хо да­лi ле­лiє по­пiд га­ями, а там у ви­со­ких оче­ре­тах десь про­па­дає.

Слобода на­ша над са­мою лу­кою рiч­ко­вою, на п'яти го­рах стоїть крей­дя­них, осад­же­на ви­со­ко у дав­нi вi­ки од во­ро­га та­та­ри­на, щоб наг­ло не збiг; зда­ле­ка зог­ля­да­ли з гiр, хова­лися й ря­ту­ва­лись. Го­ри вже тi тра­вою зе­ле­нi­ють, урос­ли сад­ка­ми гус­ти­ми. Ме­жи бi­лих ха­ток цвi­те й виш­ня ряс­на, й тон­ко­вер­ха то­по­ля па­ху­чим лис­том ше­лес­тить; де над во­рiтьми тем­на дрiб­но­лис­та гру­ша, як на­мет, ук­ри­ває або гiл­ляс­тий ясо­кiр буяє; в бе­ре­зi ка­ли­на роз­рос­ла­ся, повиро­стали вер­би. З гiр на во­ду го­ро­ди буч­нi роз­ве­лись. Там-то зiл­ля, ово­щу! Там-то цвi­ту! Там-то сте­же­чок i до во­ди й до су­сi­ди, i до дру­гої. Все то поз­бi­га­ли, по­ви­ход­жу­ва­ли леге­сенькi нi­жеч­ки дi­во­чi.

Наша ха­та на го­рi, на са­мо­му шпи­леч­ку сто­яла. Да­ле­ко й ши­ро­ко навк­ру­ги очи­ма ски­ну­ти.

Як-то час­то при­хо­дять ме­нi на ум мо­ло­дi лi­та: де що бу­ло, як… Вже ста­ру­ха си­ва, а пам'ять мо­ло­да не за­бу­лась…

Отсе на­ша ха­та сто­яла на шпи­леч­ку… Бу­ло, вий­ду, ся­ду на призьбi, прис­лу­ха­юся, при­див­ля­юся. Ве­чiр ти­хий; со­нечко за го­ру па­да, бли­щить во­да чер­во­но i ти­хо ле­лiє - не рон­че; ко­ло кож­ної ха­ти го­мiн чу­ти; там че­ре­ду вже з па­шi же­нуть, а там пi­сень спi­ва­ють, а за рiч­кою ко­валь кує… А ось вже й смер­кає, не­бо мерх­не i вти­хає зем­ля, вти­хає - уже ти­хо. Нiч об­ня­ла. Ви­си­па­лись зо­рi зо­ло­тi; зiй­шов яс­ний мi­сяць - i все те у про­зо­рiй во­дi заб­ли­ща­ло; за­ще­бе­тав соло­вейко, за­ще­бе­тав дру­гий…

Я сво­го от­ця-неньки не знаю; я ще в спо­ви­точ­ку зостала­ся­ си­ро­тою, i прий­няв ме­не мiй ро­дич до се­бе, - Пав­ло Бу­лах зва­ли. Йо­го жiн­ка ме­не ви­ко­ха­ла спо­лом з своєю доч­кою; в їх ха­тi я й зрос­ла, у їх i слу­жи­ти зос­та­ла­ся.

Родич мiй був ха­зяїн за­мож­ний, хлi­бо­роб; шiсть пар во­лiв у йо­го ве­ло­ся, два плу­ги ора­ли на хлiб; брав i сi­но­жа­тей у лю­дей з сто­рiн. Хо­див вiн ча­сом i на Дiн, не що­ро­ку, а так, як йо­му по ви­го­дi, при­во­зив бу­ло ри­бу й спро­ду­вав лю­дям - хто поп­ро­сить, а то й со­бi па спо­жи­вок iш­ла. З то­го був йо­му не ве­ли­кий при­бу­ток, ко­ли б не вби­ток, а що вiн ду­же лю­бив до­ро­гу. Ще йо­го батько чу­ма­ку­вав i брав йо­го з со­бою ма­ло­го, то ще то­дi вiн за­ко­хав­ся у до­ро­гах. Як хо­див вiн пе­рей­мом, то хо­див, ко­ли йо­му по­жа­дається, не пос­пi­ша­ючись. Та вже, бу­ло, од до­му до До­ну, так як по своєму сад­ко­вi гу­ляє. Бу­ло, як прий­де отеє до­до­му, та ве­се­лий:

- Жiнко! А та кри­ни­ця в сте­пу, бi­ля Роб­ле­них Мо­гил, зов­сiм за­си­па­ла­ся…

Жiнка хоч i не знає, що там за кри­ни­ця та­ка, а за­раз по­жалкує зви­чай­ненько:

- Отсе, - ка­же, - шко­да ж кри­нич­ки; i та­кеч­ки зов­сiм-­та­ки за­си­па­ла­ся?

- А як ми з батьком по­кiй­ним, бу­ло, хо­ди­мо - що там за во­да бу­ла у тiй кри­ни­цi - чис­та, як сльоза!

I поч­не роз­ка­зу­ва­ти, як-то бу­ло за батька i як те­пер на­стало…

Жiнка в йо­го та­ка бу­ла лю­ди­на доб­ра, та­ка ти­ха, привiт­на, ввiч­ли­ва. Я не чу­ла зро­ду-вi­ку мо­го од неї сло­ва гiрког­о, не чу­ла до­ко­ру. Та й об­лич­чя в її бу­ло та­ке, на­че от во­на се тiльки з церк­ви бо­жої по­вер­ну­ла­ся. Си­венька вже бу­ла, а хо­ро­ша та че­пур­на, як тая ле­бе­дя.

Хазяїн був чо­ло­вiк кре­мез­ний i но­ров­ли­вий. Лю­бив вiн ду­же i жiн­ку й доч­ку, та хо­тiв, щоб слу­ха­ли во­ни йо­го, не пи­та­ючи, не ози­ва­ючись. Чи у гос­по­дарст­вi, чи так, вiн сам за усе по­га­дає, й по­мiр­кує, i пре­дi­лить, а жiн­цi тiльки ска­же, ко­ли тре­ба. Во­на ж зав­сi­ди, бу­ло, по­го­диться, як вiн схо­че; во­на усе прий­ма.

Була в їх доч­ка Кат­ря… Ся не в ма­тiр за­ро­ди­ла­ся - пал­ка, пруд­ка дiв­чи­на - труд­но їй бу­ло ба­теньку ко­ри­тись. Бу­ло, як здвиг­не ста­рий бро­ви, стис­не ус­та тон­кi та блис­ко­не оком своїм чор­ним - ми вже з па­нi­мат­кою лед­ве ди­ше­мо, - одна Кат­ря не боїться нi­чо­го: пи­тає йо­го, та роз­пи­тує, та су­пе­ре­чить, по­ки аж батько не пок­рик­не: "го­дi!" - та­ким го­ло­сом, що й най­смi­лi­ше у свi­тi стих­не… Пiс­ля то­го ще дов­го у Кат­рi лич­ко го­рить i слiз­ки ви­ко­чу­ються з очиць…

Хороша бу­ла та Кат­ря. Бу­ло, отеє, як убе­реться - єдинач­ка, то вже нi­чо­го не жа­лу­ва­ли для неї, - плах­та на їй шовко­ва, хуст­ка з зо­ло­ти­ми квi­та­ми, з зо­ло­тою га­бо­юзав'яже, а з пра­во­го бо­ку квi­точ­ка. Кор­сет зе­ле­ний з бай­ки або з сук­на. Ко­са в неї бу­ла та­ка, що бу­ло й ру­кою не ссяг­не, - i кiс­ни­кiв не но­си­ла, тiльки стрiч­ка впле­те­на чер­во­на або го­лу­ба. На­мисто доб­ре; на на­мис­тi ду­кач з ка­мiн­ням до­ро­гим; чере­вички на ко­роч­ках ви­со­кеньких; со­роч­ка то­не­сенька, ви­шивана до са­мих чо­хол… Увiй­де бу­ло во­на де гос­тей люд­но, - всi по­мовк­нуть i на неї див­ляться-за­див­ля­ються, а во­на i всмiх­неться, i за­со­ро­миться.

Що то за ве­се­ла! Що то за шам­ка бу­ла! Ро­ди­чiв у нас бага­то: той оже­ниться, той за­мiж iде, - то мiж своїм ро­дом на­гуляєшся.

На ве­сiл­ля чи на ве­чор­ни­цi - як-то бу­ло Кат­ря ве­се­ло пос­пi­шається! I хто її пе­ре­тан­цює, хто пе­рес­пi­ває?..

А вес­ною?!. Ско­ро отеє скрес­ла кри­га, по­та­нув снiг, iз стрiх зак­ра­па­ло, а з гiр стру­моч­ки по­ко­ти­ли­ся; со­неч­ко грiє з-за вес­ня­них хма­рок; вiт­рець дрiм­ли­вий та теп­лий який­сь па­ше, - вже Кат­ря вес­нян­ки зас­пi­ва­ла. Iде сло­бо­дою й спi­ває, i дiв­чат на ву­ли­цю вик­ли­кає.

Всiма, бу­ло, во­на дiв­ча­та­ми вер­хо­во­дить. I дiв­ча­та її слу­хали, i ду­же її лю­би­ли; во­на ж, бу­ло, з ни­ми скiльки раз па день i по­пос­мiється, i пос­ва­риться кiлька раз, i обiй­меться…

Життя мо­ло­деє! Пiш­ло вже ти за во­дою!

Весна йде та йде. Ось вже i не­бо го­лу­бе i чис­те, i во­да го­луба, прос­вiт­час­та. Со­неч­ко бли­щить i го­рить; гаї розвива­ються; сад­ки зац­вi­та­ють; уве­че­рi десь тьохнув со­ло­вей­ко на лис­та­то­му кле­нi; кує зо­зу­ля на ви­со­кiй бе­ре­зi; гу­де бджо­ла; миг­тять бi­лi ме­те­ли­ки по­над мо­ло­денькою тра­вичкою; хру­щi лi­та­ють гуч­ли­вi… який­сь го­мiн, гук який­сь чи з-пiд зем­лi, чи з во­ди, чи з не­ба!..

Дожидаємо ве­чо­ра, а вве­че­рi - на мо­ги­лу. Лед­ве нам ся­ють мi­ся­це­вi ро­ги, ти­хо усе, - тiльки ми спi­ваємо, та десь млин ме­ле, та во­да в бе­ре­ги плес­кає…

У праз­ник, бу­ло, ми за­ра­нi про­ки­не­мось до церк­ви, а з церк­ви по дiв­чат на сло­бо­ду: iукає, зби­рає Кат­ря дiв­чат:

- Дiвчатонька! Хо­дi­мо ми на мо­ги­лу!

- Нi, хо­дiм у гай по су­ни­цi! - Нi, луч­че вже на по­ло­ги, в степ! - Нi, в са­док! - Там кра­ще! - А там луч­че! - А там ве­селiше!

     

 

2011 - 2018