- Життя ж твоє, Марусю! - порiкувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся їй:
- А що моє життя?
- Та як ти живеш - горюєш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!
- Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi…
- Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!
- Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втiшу…
- З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, - ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!
- Отсе, - смiється Маруся, - ся Катря то заздалегiдь мене оплакує!
Катря вже i сама смiється.
- А так, так, - каже, - знай же мене, щиру приятельку!
- Катре, - попитала я в неї, - а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?
- Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!
- А як батько присилує?
- Мене? Мене присилує? - покрикнула, почервонiла по саме волосся. - Я сама батькова дочка!
- Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.
- Ви усi мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!
Ми того дуже боялися, розмови тiї. Вже як було мати спою Катрю вмовляє, як прохає:
- Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, - слухай покiрливо!
Катря матерi обiцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкодi стане - чи там у ярмарку не звелить купувати якої одежини, чи воза не дасть поїхати куди - вже Катря просить назад своєї обiцянки. "Я скажу татовi, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!.." - i вже гонить по хатi, вже розчервонiлася, розгорiлася, вже в очах сльози… Мати, було, її за руку з хати виведуть. Катря дуже матiр любила, - для матерi вже терпiла, її слухаючи.
III
Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багатої сiм'ї була, i бучне весiлля справляли.
Ми собi на те весiлля прибираємося, тройко нас вкупцi з Марусею.
Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга - за те весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.
Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, - од нашої слободи те село недалечка - на годину мiсця ходи, - то звiдти, славили, усi будуть, а що вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, - хiба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отеє ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне, та багате.
I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний - i не сказати, i не списати!
- А хто з вас його бачив? - пита дiвчат Катря.
- Олена Чугаївна бачила, як iз церкви йшла, - аж зiтхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? - говорять.
- Марусе! - крикне Катря, - ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?
- Як була з мамою у Любчиках на весiллi, - тодi бачила, - одмовила Маруся.
- Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?
- Вiн чорнявий.
- Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?
- Годi-бо вам, дiвчата, годi! - говорить Маруся.
- Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили - не пускають.
- Що ж маю вам розказувати?
- Який вiн, - чи ввiчливий, говiркий?
- Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.
- I трохи не гордий?
- Не знаю.
Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пiшла.
Не було дiвчатам вгаву: Чайченко - як на мислi, як на язицi; далi вже так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як його побачать. Одна довiдалась, що в його є мати стара; друга плеще, що вiн хоче у Любчиках оселитись - хату собi там цiнує; третя знов вилiта на вулицю, як горобець iз стрiхи: "Чайченка Яковом зовуть!"; четверта знов, прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi не прийде.
- Дiвчаточка мої, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, - смiється Катря дiвчатам: - славнi бубни за горами, а зблизька - шкуратянi!
- Ну, ось вже весiлля недалечке, - побачимо, - гудуть дiвчата: - вже довiдаємось дiйсне, вже побачимо його - який.
- Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!
Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.
Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiємось з Катрею, жартуємо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побиває.
- Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! - говорить Катря, - а то наче для себе ховаєш…
- I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? - озвалась i я до неї.
- Та що я маю казати?
- Який вiн?
- Молодий, чорнявий…
- Отеє i всього! - смiється Катря. - Чи мало ж по свiту тих молодих i чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.. Як на те ж любчівськi парубки усе чорнявi… Як його пiзнати? А може, в його на чолi - мiсяць, а на потилицi зорi сяють?
Ото ж людей на улицi i коло хати - нiде й голки встромити. Якось ми пробилися, увiйшли. Тут - нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiтаємось, питаємось, - з молодою словце перемовили…
Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв - стiною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. I де не обернешся - все на тебе незнакомi очi блискотять…
"Де ж отой Чайченко, - думаю собi, - отой вславлений?" Та й дивлюсь нишком, чи не пiзнаю його де, - коли чую: "Ой менi лишечко!" - жахнулася Катря обiк мене. Оглянусь я: "Що тобi?" Вона стоїть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася - так то вона стояла, дивилась кудись… Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi… Задивилась i я на його… Трохи схаменувшись, питаю:
- Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?
- Не знаю… не знаю…
- Чи не Чайченко!
- Нi… може… не знаю…
Я до Марусi, найшла її; вона задумалась - не погляне…
- Марусе! - кличу: - хто се стоїть он тамечки? Чайченко?
- Вiн, - каже.
"Що ж то за краса! Що то за парубок!" - шепотять дiвчата мiж собою.
Маруся тiльки поглянула у той бiк, де вiн стояв.
- Чи ж тобi не до сподоби? - питаю.
- Хороший, - промовила стиха.
- А що вже Катря, - говорю Марусi, - то, надiйсь, добром таки у йому закохалась!
А Маруся менi так-то вже поважно вимовляє: "Ти, сестрице, коханням не жартуй!" - от, мов, вона ворожка стара, абощо.