- Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…
Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, - сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…
Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.
"Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала… А вiн усе оддалiк стояв, не пiдходив… Так-то вже менi гiрко стало! "Я, - кажу, - сiї осенi замiж пiду". Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? "Що?" - запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени…
Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже: "Шкода менi тебе, дiвчино!.." - що я аж слiзьми вмилася… Одiишла трохи, стала, - та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт, i йде… Я хочу далi - не можу… Дiждалась, що вiн близько до мене зблизився… Зблизився: "Чи правда сьому?" - поспитав… Дiвчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у свiтi… Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали улицею; тодi я йому сказала - нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав - прийде…"
Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!
"Як се вона гаїться, - думалося менi. - Що їй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись… Такi-то люди на сьому свiтi!"
А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм'ї з ласки; що не пожалує нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю… I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…
Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну - як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє…
Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?
Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч - за ворота. За ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.
- А що, надивилася? наговорилась?
- Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!
- А вiн же що говорив?
- Питав, чи дуже я його люблю… Вiн прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…
З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi, проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, - усе вiн наче смутний… та й спитала якось Катрi:
- А ви iз ним нiколи не сваритесь?
А вона менi:
- Що 'тсе тобi бог дав, Химо! Отеє б iз ним сваритись!
- Та чого ж вiй наче невеселий ходить? - кажу.
- Такий завсiди, - заговорила, сама тут миттю впечалившись. - "Ти смутний? - питала я його. - Чого ж ти смутний?" А вiн менi: "На свiтi бiльш смутку, нiж радостi!" - "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!" - "Се, - каже, - се такеньки бог дає тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим…" Такий вiн, такий, Химо! I говорить, i жалує смутно; а потому ще менi любiший, ще милiший…
Постерегла мати, що дiється щось, поспитала. Катря призналась матусi. А мати головою журливо похитала:
- Отсе i твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вiк, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!
Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi - того не знали ми. Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собi говоримо, що як се буде - Катрине весiлля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, - ми й пополошимось усi: одна схопиться, друга шукає чогось за запiчком, третя голку загубить, - батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в нашiй хатi?"
Ми й скаменiємо перед ним… Вiн почне про господарство що говорити матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже єдиний!
Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди Чайченка не цуралися - чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи…
Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Якiв восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хорошi люди - за ними нажиться!
- Дай боже щастя! - говорить Пилипиха.
- Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловiк згодиться… Та чого б йому не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I заможний…
- А ти мати чи нi своїй дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки попустиш - нехай мойму дитятi доля гине.
Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: "Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло - доводьте ж йому краю!"
Та й одпочити не дає часу; пiдмовляє та пiдговорює: "хутчiй, хутчiй!" Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй…
Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:
- Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, - се матерi втiха вiд бога, а не син!
- Вже того не знаю, який вiн до дiла, - каже батько, - а щодо танцiв, то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увиває.
- А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть.
- Не жодну й тугу танцюра розтанцює! - на те їй одмовив.
Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: "а моторний, а розумний, а славний". Пильно батько їи у вiчi поглянув.
- А що се хвалиш, - змовив, - неначеб зятя?
- Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! - одкаже йому тихо та умовно так уже!..
Ми з Катрею сидимо - не д'хнемо…
Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку.
- Не шукай дочцi пари, стара, - промовив, - вже я їй сам пару знайшов; осенi заждiть.