РОЗДІЛ ІІІ,
в якому Турчиновський оповідає про тишу, яку відчув у своєму садку
Оце писання, що викладаю його тут тобі, ласкавий читальнику, дало сподіваний мир душі моїй, і я, переповнений далекими споминами, замріявся, сидячи на трав’яній лаві під улюбленою яблунею. Чи довго перебував у святому заціпенінні, не відаю; здавалося, й дихати перестав, а очі мої пасли вигинливу стежку, якою пішов був колись у світ. І чи година така настала, а відчув я раптом: довкола мене стоїть дивна тиша. Все навдокруг загусло й завмерло, зупинився час. Листки й трава знерухоміли, і не чув я анінайменшого згуку. Не співали птахи, не валували собаки, не чутно було ані кроків, ані дихання. Навіть мала комашка, що почала лізти мені на ногу, спинилася із зведеною голівкою. І тільки тепер, у цю мить, прийшли слова, які я хотів сказати отому юнаку, що приходив до мене чи привидівся, – собі самому, котрий у дорогу зібрався, а світу не знав і не розумів, котрого чудні питання навідували, і через те просив він у мене відповіді.
– Не чини так, як вітрогони, сину мій, – прошепотів я, – а впокоряйся законам життя. Не живе щастя в далеких країнах і в небачених містах, а в тобі самому – умій тільки ним користуватися. Остерігайся, щоб не захопив тебе вир, який відриває людину від рідної землі й закидає її на чужину. Навчися радіти зі світу й життя, тоді й непокоїтися будеш менше. Пізнавай світ, а не проклинай його – ось тобі джерело. Пий із нього і здобудеш радість.
Я говорив ті речі, але водночас розумів: це не ті слова, які треба казати. Це втішальні слова, отже, звичайні, а є слова сокровенні. Ті слова, від яких здригається людське серце, бо істина є справжня і видима. Мій мозок напружився, бо здалося у цій святій тиші, яка панувала навколо, – знайду я їх зараз! Зараз, зараз виповім їх, адже вони тут, на кінчику язика. Ти слухаєш мене, юначе?
– Так, – мовив тихий голос. – Але не все мені ясно. Скажи, старче: чи кожен, хто шукає, знаходить незвідане, чи нам, молодим, судилося перейти тільки ваші стежки?
– Кожен у цьому світі шукає себе, – сказав я.
– Не зовсім розумію, що воно: шукати себе? – спитав голос.
Я не відповів, бо на такі питання не відповідають. Знайти себе, подумалося, – це прожити життя.
Здається, я цими думками таки зруйнував первісну тишу і не знайшов сокровенних слів, на які сподівався. Так, мозок мій вже просив відпочинку і поволі згасав, як гасне каганець, коли висякне олія.
Я почув шерхіт, хтось ішов, хтось до мене наближався. Я не хотів озиратися, важко мені вести цю розмову.
Кроки наблизилися і стихли. Я почув притлумлене дихання.
– Чи ви спите? – почув голос паньматки. – Чекаю вас з обідом, а ви тут прохолоджуєтеся…
РОЗДІЛ IV.
у якому Турчиновський оповідає далі про свої пригоди
Так дійшли ми, ласкавий читальнику, до польського кордону, де була маєтність Києво-Печерського монастиря, що звалася, як пригадую собі, Попова Гора. Ми спинилися з моїми здирцями тут на ночівлю, бо лежав той монастирець біля села
Я рушив помолитися на вечірню, бажаючи звільнитися на хвилю від своїх гонителів, зрештою, ті не захотіли очиститись у молитві, укорінившись у гріхах своїх. Мені ж праглося побути на самоті – багато зібралося у мені думок.
Тут, у церкві, мене й примітив городничий ієромонах Теодозій, високий, худий чоловік з малими, втопленими очима, які начебто визирали з середини голови. Ми розговорилися, я заспівав йому й прочитав сторінку Псалтиря, а він, задоволений і зраділий, мовив:
– Залишайся, хлопче, коли хочеш, у нас. Нам треба доброго співака й читця.
Покликав дячка і сказав, щоб мене прийняли до дяківської половини. Це означало, що я таки здихаюся своїх тяжких ворогів.
Те все, що оповідаю, любий читальнику, сталося прегарного літнього вечора, сутінки саме опадали на землю. Я побачив тоді на небокраї хмарину, що нагадувала перст. Я сприйняв його за знак божий – на мене зійшов мир, а серце заспокоїлось у тривогах своїх. "Що може бути ліпшого на білому світі за такий вечір, – подумав я, – адже все віщає про добро і злагоду?! Вибач ближньому і не помножуй зла, адже помножене зло породжує нове, і так без кінця. Без покірливості людина перетворилася б на звіра, а це те, що може ввергти світ у загибель".
Такі думки крутились у мене в голові, я йшов за дяком і всміхався. Відчував: розгладжується мені обличчя, а очі запалюються мирним вогнем. Здавалося, почув навіть, як росте трава. Піднімала на моїх очах стебла, гонячи, як кров по тілу, сік. Уздрів, як лучиться той сік із сонячним промінням і як запліднюється та костеніє в зернятках насіння. Я полегшено зітхнув: яке щастя, коли погідно на душі!
Болить мене, любий читальнику, одна думка. Все у світі побудовано на цьому: вороги й друзі. Навіть невинна овечка розуміє, що в неї безліч ворогів, хоч вона не ворог нікому. Людину ж вороги чатують щокроку. За добро добра людина ворог іншій доорш людині – дивовижна це круговерть! Вирушивши в мандрівку, я гадав обійняти світ душею, але ти вже знаєш, читальнику, як був тяжко й гірко покараний.
А веду я до того, любий читальнику, що вороги мої і здирці не відійшли мирно без мене з Попової Гори. Як тільки вселивсь я у дяківську половину, пойняло їх незбагненне зло. Не відаю, як розтлумачили вони мій умисел, але відразу ж з’явилися в нову мою оселю. Спершу я був спокійний.
– Напитав собі місце й залишився, – сказав. – Не маю до вас зла, ідіть собі з миром – розсудить нас бог. Вони розреготалися.
– Чого б це ти мав зло до нас, своїх приятелів? – спитав Іван.
– Дозвольте нам, пане дяче, – сказав Семен, – перемовитися з ним перед дорогою.
Дяк послухався й люб’язно вийшов, а я лишивсь із ними сам, відчув: мороз пробіг у мене по спині.
– Навіщо я вам? – спробував оборонитися. – Що я вам учинив?
Вони стояли супроти мене загрозливо спокійні і тільки усміхалися, зсовуючи вуста набік.
– Ви забрали мої гроші й чоботи, – мовив, – а я нікому про це не сказав ні слова. Чого хочете од мене ще?
Іван підморгнув мені, наче ми були з ними змовники, вуста його розповзлися в усмішці.
– Я от хочу, щоб ти трохи перед нами потанцював, – скавав іронічно. – Як співаєш, ми чули, а тепер потанцюй.
– Ти нас ошукати хочеш, – сказав Семен, – а ми не ті люди, які дозволяють собі плювати в борщ.
– Але ж я сказав…
Цього разу не встиг відхилитися – відчув сильний удар в об-. иччя і впав на долівку, тяжко гримнувшись головою. Кров линула мені з носа.
– Я не збирався вас виказувати! – крикнув, умиваючись крівцею.
– Устань! – наказали вони.
Але я не хотів вставати. Вони схопили мене за барки, світ померк – я побачив величезне коло, воно червоно стало на землю, впираючись горішнім обідцем у стелю. Був управлений у цей обідець, вигнувшись і неприродно закинувши голову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий неввіданою силою, поплив по обідцю, як по річищі. Мене крутило все швидше й швидше – я побачив, що коло те круїнть дивний чоловік. Мав він темні, каламутні очі, а лівий кутик рота глумливо й поблажливо всміхався. Це була перша моя в ним зустріч, а ти, читачу, можеш упізнати – згадай-но вершника біля засиненого ліска.