– Всі вільні! – сказав я класові, заплеснув журнал і, взявши його під пахву, дерев'яною ходою пішов геть…
І ось я вже можу нарешті вдихнути в себе свіже повітря. Морозне й чисте, воно обпекло ніздрі. Я відчув полегкість, шинеля моя була розстебнута, я хотів прохолодитися після задухи. Мимохідь озирнувся й побачив такий знайомий мені будинок, застебнутий на всі гудзики будинок-мундир. У цей момент один з його гудзиків розстебнувся, і звідти, з мундира того, випав ще один такий, як я. Теж був у розстебнутій шинелі й похапцем розстібав горішні гудзики. Теж задихався, а може, був надто спраглий. Обличчя в нього побуряковіло й набрякло – зирнув він на мене запитально і злякано.
– Тільки-но бачив шкапу, яка колись вас злякала, – засміявся я, і пара від мого сміху покрила мені, лице.
– О, то моя подруга, – сказав, добродушно всміхаючись, Берген.
Я присунувся до Адольфа Карловича ближче й несподівано для самого себе зашепотів:
– А що, пане Бергене, може, візьмете сьогодні мене в свої компаньйони?
Берген зніяковів і відвів погляд.
– Не можу вас узяти в компаньйони, пане Сатановський, – сказав винувато, – я ж бо яко наг, тако благ…
– А коли візьму у свої компаньйони вас? – спитав так само пошепки.
– Тоді буду вам сердечно вдячний! – мовив Берген. – Я, здається, вчора своєї покути не відбув.
– Покути від чого, пане Бергене?
– Від життя, – сказав Адольф Карлович, – яким маємо нещастя жити. Чи не помітили, пане Сатановський, наше життя – самий гріх. Отож я дбаю, щоб його змити.
Ми йшли серединою порожньої засніженої вулиці.
– Ви так справді вважаєте? – обережно спитав я.
– Переконаний, – відповів Берген. – Бо там, у тому мундирі, я лихий і мушу творити зло. Карати учнів, кричати на них, ліпити їм коли. А коли я розстібаю мундира, пане Сатановський, то не маю потреби зло те чинити. Тоді я добрий, бо таки покутую. Потім знову набираюся зла і дістаю від того почуття вини, яке в мені росте, як тісто на дріжджах, або ж набирається, як у відро вода.
– А ви потім ту воду виплескуєте геть?
– За кілька махів, – сказав добродушно Берген. – Але послухайте, пане Сатановський, ми, здається, з вами вже раз компаньйонами були.
– Не пригадую такого, пане Берген, – мовив я. – Коли це?
– Повинні мені ви сказати коли, у вас голова молодша. Але ми напевне вже були разом, я своїх компаньйонів не забуваю.
– Пригадав, пане, – мовив я. – Перед тим, як викинувся з вікна Ковальський.
– Може, й перед тим, – згодився Берген. – А взагалі, мені трохи дивно, що не гребуєте моїм товариством. Хіба не видно, що я пропащий?..
Ми вже підійшли до Боруха.
– Чи ви пропащий, не знаю, – сказав я. – Але ви старший від мене чоловік, а зі старшими часом варто перекинутися словом.
Ми переступили поріг, Берген важко зітхнув…
– О, пане Бергене! – щасливо сплеснув руками Борух. – Чи ж ви здорові? Сьогодні я вас не сподівався…
– Той, що тратить сподіванки, – поважно відказав Борген, – нещасний чоловік.
Ми пішли в дальній куток, колись стіни там сльозилися, а зараз були покриті плівкою льоду. Я раптом відчув у душі холодок: чого сюди прийшов і навіщо? Зрештою, що маю робити? Повертатися зараз у порожню квартиру було ще гірше – там знову сяду в фотель і знову перетворюсь у боввана. Ми пригостилися.
– А тепер посидьмо трохи, – сказав Берген. – Щоб він узяв.
– Хто він? – спитав я, відновивши дихання.
– Як хто? Зелений змій. Зараз він почне висмоктувати з нас зло.
Мені раптом пригадалося, така ситуація десь уже була. Якийсь шинок, червонобородий шинкар. Зелена дівчина, котра співає химерних пісень, – чудна вакханалія. Дивні речі писав ти, мій далекий предку Ілля Турчиновський, дивні тому, що тільки тепер їх почав я розуміти.
– За кого він у вас, цей Зелений змій, – спитав я, – за бога чи за чорта?
– Бог – це бог, а чорт – це чорт, – твердо відказав Борген. – А він ні до того, ні до іншого відношення не має.
– Тоді він – третя іпостась цього світу?
– Мені наплювати на ваші іпостасі, – сказав Берген. – Він – це він, і я більше нічого не знаю.
– Е, пане Бергене, – мовив я. – Того разу, коли ми з вами розмовляли, ви не клеїли із себе дурня. Того разу ви мудрували…
– Не може такого бути! – сказав Берген.
– Тоді ви міркували про світ, як зробити його ліпшим.
– Може, й міркував. Але не так відразу, – сказав Борген. – Для цього треба розстебнути не один, а кілька гудзиків на мундирі.