— Сер, на лінії міс Зої Елдрич. Говоритимете з нею? — сказала операторка відеофону.
— Гаразд, — смиренно погодився Барні.
На екрані з’явилося зменшене зображення стильно одягненої жінки з гострим поглядом із густим волоссям зібраним ззаду в пучок:
— Так?
— Це Меєрсон з «Наборів П. П.». Що нам треба зробити, аби повернути Лео Булеро?
Він почекав і, не отримавши жодної відповіді, уточнив:
— Ви ж знаєте, про що я кажу?
— Містер Булеро прибув у наш маєток і захворів, — помовчавши, відказала вона.— Він лежить у нашій лікарні. Коли йому стане краще...
— Чи може його оглянути наш корпоративний лікар?
— Звісно, — не змигнула й оком Зої Елдрич.
— Чому ви нас не повідомили?
— Це сталося щойно. Мій батько саме збирався вам подзвонити. Схоже, що це не більше, ніж реакція на зміну гравітації. Насправді, таке частенько трапляється зі старшими людьми, які сюди прилітають. Сила тяжіння в нас не наближена до земної, як на супутнику містера Булеро в Маєтку Вінні-Пуха. Тож, як бачите, все доволі просто.
Вона ледь всміхнулася.
— Він повернеться до вас щонайпізніше сьогодні ввечері. Ви в цьому сумніваєтесь?
— Я сумніваюсь, що він узагалі на Луні, — сказав Барні. — Підозрюю, зараз він перебуває на супутнику «Сигма 14-Б», який належить вашій фірмі з Сент-Джорджа. Чи це не так? А от у вашій лікарні ми знайдемо аж ніяк не Лео Булеро.
Роні вражено глянула на нього.
— Можете прилетіти й перевірити самі, — з кам’яним виразом обличчя відказала Зої. — Там Лео Булеро. Принаймні наскільки нам відомо. Той самий, який прибув до нас разом із репортерами гомеозет.
— Я прилечу до вас,— мовив Барні, хоча й розумів, що робить помилку.
Так підказував йому дар ясновидіння. Крім того, у протилежному кутку офісу підхопилася й завмерла на місці Роні Фуґате; вона також це вловила. Вимкнувши відеофон, він розвернувся до неї і сказав:
— Працівник «Наборів П. П.» вчинив самогубство. Чи якось так. Правильно? Про це напишуть у завтрашніх ранкових гомеозетах.
— Якщо слово в слово... — почала Роні.
— Та мені начхати, як там буде слово в слово.
Втім, він уже знав, що це станеться через його появу надворі. Опівдні на пішохідній рампі знайдено тіло чоловіка; причиною смерті стала надмірна доза сонячної радіації. Десь у центрі Нью-Йорка. Там, де його висадили люди Елдрича. Точніше висадять.
Барні міг передбачити це, навіть не будучи ясновидцем. Тим паче, що діяти за своїм передбаченням він не мав жодного наміру.
Понад усе його стурбувала світлина в гомеозеті, крупний план його власного, спаленого сонцем тіла.
Він став перед дверима офісу й просто стояв.
— Тобі не можна летіти, — мовила Роні.
— Не можна.
Після того, як він передбачив світлину, так точно. Доведеться Лео подбати про себе самому,— подумав Барні, — а тоді повернувся до столу й сів.
— Єдина проблема в тому, що, якщо він повернеться, тобі важко буде пояснити, в чому річ, — сказала Роні. — Чому ти нічого не зробив.
— Знаю.
Але це була не єдина проблема; насправді, її важко було назвати проблемою взагалі.
Адже Лео, радше за все, не повернеться.
6
Глюк вчепився йому в щиколотку й намагався смоктати кров, впившись у його плоть крихітними джгутикоподібними хоботками. Лео Булеро закричав... аж раптом перед ним постав Палмер Елдрич.
— Ти помилявся, — сказав Елдрич. — Я не знайшов у Проксимі Бога. Але знайшов дещо краще.
Він ткнув глюка кийком; той неохоче прибрав джгутики й почав згортатися, доки повністю не відчепився від Лео; впавши на землю, він посунув геть, оскільки Елдрич не припиняв штрикати його палицею.
— Бог обіцяє вічне життя. Натомість я можу запропонувати щось цікавіше. Я можу його дати.
— Як дати?
Відчувши полегшення, втім, досі тремтячи й борючись зі слабкістю, Лео важко опустився на траву, сів і спробував відновити дихання.
— За допомогою лишайника, який ми продаємо під назвою «Жуй-Ц»,— відповів Елдрич.— І Лео, на ваш продукт він майже не схожий. Цукер-К застаріла. Бо що вона дає? Коротку мить втечі, нічого, крім фантазії. Кому таке треба? Кому це потрібно, якщо в мене можна отримати щось справжнє?
І додав:
— Ми зараз там.
— Я так і знав. Але якщо ти думаєш, що люди платитимуть за таке... — Лео вказав на глюка, який досі скрадався поблизу, не спускаючи з них очей, — то ти не тільки з тіла, а ще й з розуму вижив.
— Це особливий випадок. Я мав довести тобі, що все по-справжньому. А для цього немає нічого кращого, ніж страх і біль. Глюки ясно дали тобі зрозуміти, що це — не фантазія. Вони справді могли тебе вбити. А якщо б ти тут помер, то так і сталося б. Це тобі не Цукер-К, еге ж?
Схоже, Елдрич отримував від цього насолоду.
— Коли я відкрив для себе цей лишайник, то й сам не міг повірити. Лео, я вже прожив сотню років, вживаючи його на Проксимі під наглядом їхніх медиків. Я вживав його перорально, внутрішньовенно, у формі свічок... підпалював і вдихав дим, робив водний розчин, кип’ятив і вдихав випари: я вживав його всіма можливими способами, і він мені не зашкодив. На проксимців він майже не діє. Точніше, діє, але зовсім не так, як на нас. Для них це слабший стимулятор, аніж найліпший тамтешній тютюн. Хочеш дізнатися більше?
— Не надто.
Елдрич сів поруч, поклав штучну руку на коліна й продовжував ліниво помахувати кийком, не зводячи очей з глюка, який досі не втік.
— Коли ми повернемося в наші колишні тіла... Зауваж, я кажу «колишні», а цей термін аж ніяк не стосується Цукер-К і недарма... ти виявиш, що час зупинився. Ми можемо прожити тут п’ятдесят років, і буде так само: повернемося в маєток на Луні й побачимо, що нічого не змінилося, а той, хто за нами спостерігатиме, не помітить ні втрати свідомості, як буває під час вживання Цукер-К, ні трансу, ні ступору. Ну, хіба що повіки кліпнуть. Доля секунди. Це вже визнаю.
— Що впливає на час нашого перебування тут? — запитав Лео.
— Наше ставлення. Не кількість вжитого препарату. Ми можемо повернутися, коли нам заманеться. Тож немає потреби, щоб кількість наркотику...
— Брехня. Я вже давно хочу вибратися звідси.
— Але не ти побудував це... середовище. Це зробив я, і воно належить мені. Я створив глюків, цей пейзаж...
Він повів кийком.
— Чорт, та ж геть усе, що ти бачиш, і твоє тіло також.
— Моє тіло?
Лео оглянув себе. Звичайне, звичне тіло, знайоме до кінчиків пальців; це тіло — його, не Елдрича.
— Я хотів, щоб ти опинився тут точнісінько таким, яким ти є в нашому всесвіті, — мовив Елдрич. — Розумієш, саме це й привабило Гепберна-Ґілберта, а він, як відомо, буддист. Ти можеш реінкарнуватися в будь-якому тілі за власним або, як у нашому разі, чиїмось бажанням.
— То ось чому в ООН клюнули, — сказав Лео. Це багато що пояснювало.
— Завдяки Жуй-Ц ти можеш переходити з одного життя в інше. Бути жуком, викладачем фізики, соколом, найпростішим, слизовиком, повією в Парижі 1904-го року або...
— Навіть глюком. І хто з нас той глюк?
— Я ж сказав тобі, що створив його з частинки себе. Ти також можеш щось створити. Ну ж бо... спроектуй часточку свого єства, і вона сама набуде матеріальної форми. Ти даєш їй логос. Запам’ятав?
— Запам’ятав, — сказав Лео.
Він зосередився, і неподалік одразу ж матеріалізувалася громіздка конструкція з дротів, ґрат і решіток.
— Це ще що, в біса, таке? — стривожився Елдрич.
— Пастка на глюка.
Закинувши голову, Елдрич розсміявся.
— Чудово. Тільки, будь ласка, не будуй пастки на Палмера Елдрича. Я все ще маю тобі дещо сказати.
Удвох із Лео вони спостерігали, як глюк, підозріло принюхуючись, підійшов до пастки. Він зайшов усередину, і та гучно закрилась. Глюка було спіймано, почався процес знищення; коротке шипіння, маленький струмінь диму, й істота зникла.